17-й Одеський міжнародний кінофестиваль завершився у Києві. За дев’ять днів глядачам продемонстрували понад 80 стрічок у десяти програмах, зокрема 13 українських фільмів Національного конкурсу. Важливою складовою фестивалю стали професійні дискусії про розвиток українського кіно в умовах війни та пошук ресурсів для нових проєктів.
17-й Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ) тривав у Києві з 27 серпня по 4 вересня. Цього року програма включала понад 80 українських та міжнародних стрічок, представлених у десяти тематичних секціях. Національний конкурс представив 13 повнометражних українських фільмів. Окрім кінопоказів, фестиваль став платформою для професійних обговорень за участі режисерів, продюсерів, акторів, ветеранів та інших представників кіноіндустрії, інформує УНН.
Кінематограф нової реальності
17-й ОМКФ втретє проходив у столиці України. Через повномасштабне вторгнення та безпекові виклики фестиваль тимчасово переїхав з Одеси до Києва. Основними локаціями події стали кінотеатри “Жовтень” та “Оскар”. Загалом фестивальна аудиторія мала змогу переглянути понад 80 фільмів.
Особливістю цьогорічного ОМКФ стала Національна конкурсна програма, яка включала лише стрічки, зняті у 2025 або 2026 роках, тобто вже в умовах повномасштабної війни.
Серед знакових прем’єр фестивалю – антиутопія Валентина Васяновича “За перемогу!”. Фільм зосереджується на повоєнній Україні, де перемога не гарантує повернення до нормального життя. Головний герой, кінорежисер, залишається в країні, але не може працювати як раніше. Його сім’я живе за кордоном, не плануючи повертатися. Через особисту історію режисер піднімає теми розірваних сімей, еміграції та викликів, що постають перед суспільством після завершення війни.
До Національного конкурсу також увійшли стрічки “Мрія Кіри” Дениса Колеснікова та “Соліст” Сергія Сторожева.
Вражаючою частиною фестивалю стала документалістика. Особливу увагу глядачів привернув фільм Євгена Тітаренка “Generation 2014”. Режисер протягом десяти років спостерігав за шістьма добровольцями медичного батальйону “Госпітальєри”, показуючи, як війна, що почалася для них у 2014 році, трансформувала їхнє життя та особистісний розвиток.
Стрічка Жанни Довгич “Мир для Ніни” розповідає історію Ніни Брановицької, матері захисника Донецького аеропорту Ігоря Брановицького. Її син загинув у полоні у 2015 році. Фільм показує, як мати шукає свідків, відновлює обставини загибелі сина та домагається справедливості.
Тема війни знайшла відображення і в Міжнародному конкурсі. Болгарсько-грецька стрічка “Брудні гроші – білі ночі” Крістіни Ґрозевої та Петара Валчанова показує, як російське вторгнення в Україну руйнує плани подружжя, яке збиралося у подорож. Автори досліджують тему людей, які намагаються дистанціюватися від політики, навіть коли війна безпосередньо впливає на їхнє життя.
Угорський фільм “Як удома” Ґабора Холтаї, побудований як сюрреалістичний трилер, насправді розкриває механізми функціонування авторитарних систем, де брехня стає нормою, якщо суспільство її приймає.
Окремо на ОМКФ було представлено програму “Фестиваль фестивалів”, що включала фільми-лауреати престижних міжнародних кінофорумів. Серед них – володар Гран-прі Sundance-2026 “Ведмідь-бешкетник” Ґабріели Осіо Ванден і Джека Вейсмана та “Бляшаний замок” Александра Мерфі, відзначений у Каннах.
Як війна росії проти України трансформує кіноіндустрію?
Окрім кінопоказів, на ОМКФ активно працювала секція Film Industry Office. Тут представники кіноіндустрії обговорювали актуальні проблеми галузі в умовах війни.
Ключовими темами обговорень стали: фінансування нових кінопроєктів, міжнародна співпраця, дистрибуція українських фільмів, функціонування телеканалів та стрімінгових платформ, а також роль кіно у висвітленні тем війни, військових та ветеранів.
Окремий блок дискусій був присвячений інтеграції ветеранів у кіноіндустрію.
На панельній дискусії “Ветерани, війна і кіно: нові герої, нові професії” обговорювалися можливості залучення військових до роботи у сфері кіно та телебачення, не лише як персонажів, а й як членів знімальних та творчих команд. У дискусії взяли участь: засновник BRIGHT POINT Skalyha Foundation Єгор Скалига, продюсер і ветеран Володимир Яценко, режисер, актор і військовослужбовець Ахтем Сеітаблаєв, генеральний продюсер серіального виробництва ICTV2 Дмитро Хрипун, ведучий і продюсер 2+2 Максим Сухенко та директорка з комунікацій і партнерств Work.ua Леся Примакова. Модераторкою панелі виступила телеведуча Юлія Зорій.
Продюсер та ветеран Володимир Яценко наголосив на унікальності української ситуації, де тисячі фахівців з різних сфер – кіно, бізнесу, культури – пішли на війну. Після служби не всі зможуть легко повернутися до попереднього життя.
“Ми – цивільні, які стали військовими. Важливо пам’ятати про травми, це надзвичайно важливо. Багато хто, мені здається, чекає, що вони повернуться такими, як були. (…) Вони будуть трохи іншими, ніж були”, – зазначив Яценко.
Єгор Скалига, який понад 20 років працював у кіно, підкреслив, що кіноіндустрія має багато професій, де військовий досвід може стати перевагою, зокрема у роботі постановників, освітлювачів, адміністраторів, водіїв.
“Людина, яка змогла збудувати собі житло в окопі, точно так само зможе за дві доби збудувати декорацію – трикімнатну квартиру. Тому точок входу багато”, – додав Скалига.
Він погодився з думкою Яценка щодо необхідності враховувати наслідки війни – проблеми зі здоров’ям, пам’яттю чи психологічним станом. За словами Скалиги, важливо не відмовлятися від таких людей, а враховувати їхній досвід та допомагати адаптуватися.
Це одна з ключових змін, які війна принесла українській культурі: ветеран стає не лише персонажем, а й потенційним сценаристом, режисером чи оператором.
Сучасне українське кіно формує образ українського військового, який впливатиме на суспільство десятиліттями. Тому на Film Industry Office окремо обговорювали етику роботи з жінками-військовими, межі між художнім задумом та психологічною безпекою героїв, а також право розповідати чужий бойовий досвід.
Інші дискусії були присвячені тому, як Україна запам’ятає цю війну, та де проходить межа між мистецтвом, документуванням і пропагандою.
“Культура – це наш простір. І цей простір дає нам сили бути собою. Захищаючи його, ми чинимо спротив”, – наголосив речник 8-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ Вадим Карп’як під час панелі про культурний спротив.
По суті, після 2022 року українська культура не може існувати поза контекстом війни. Навіть фільми, які не стосуються війни безпосередньо, створюються людьми, які переживають її наслідки, втрачають близьких, стикаються з еміграцією та формують колективну пам’ять про події, що визначатимуть майбутнє країни.
Не чекати, поки війна стане історією
Символічною фігурою цьогорічного фестивалю став боснійський режисер і сценарист Даніс Тановіч. Його дебютна стрічка “Нічия земля”, створена на основі особистого досвіду роботи документалістом під час Боснійської війни, здобула “Оскар”, “Золотий глобус” та приз за найкращий сценарій Каннського кінофестивалю.
На ОМКФ Тановіч отримав нагороду Lifetime Achievement Award за внесок у світове кіномистецтво. Президентка фестивалю Вікторія Тігіпко, вручаючи нагороду, закликала українських режисерів не зволікати з розповідями про війну, а говорити про неї вже зараз.
Ця думка відображає загальний настрій фестивалю. Українське кіно осмислює війну, говорить про втрати, біль, ветеранів, еміграцію та майбутнє країни. Водночас автори прагнуть не обмежувати українське кіно виключно воєнною тематикою, залишаючи простір для різноманітних історій.
Порада від Українські факти: 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль став платформою для осмислення війни через кінематограф, обговорення майбутнього української кіноіндустрії та інтеграції ветеранів у суспільство.
За даними порталу: unn.ua