У Києві завершився 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль. За дев’ять днів глядачам показали понад 80 фільмів у десяти програмах, зокрема 13 українських стрічок Національного конкурсу. Важливою частиною фестивалю стали професійні дискусії про те, як розвивати українське кіно під час війни і де шукати ресурси для нових проєктів.
17-й Одеський міжнародний кінофестиваль тривав у Києві з 27 серпня до 4 вересня. Цього року програма включала понад 80 українських та міжнародних фільмів. До Національного конкурсу потрапили 13 повнометражних українських стрічок. Окрім показів, фестиваль був майданчиком для професійних дискусій за участю діячів кіноіндустрії, ветеранів та інших фахівців, про що повідомляє УНН.
Кіно в новій реальності
17-й ОМКФ уже втретє відбувся в Києві. Через повномасштабне вторгнення та безпекові загрози фестиваль було тимчасово перенесено з Одеси до столиці. Основними локаціями цього року стали кінотеатри “Жовтень” та “Оскар”. Загалом відвідувачі мали змогу переглянути понад 80 стрічок у десяти різних програмах.
Національна конкурсна програма цього року була особливо показовою. До неї увійшли виключно фільми, зйомки яких завершилися у 2025 або 2026 роках, тобто вони були створені вже під час повномасштабної війни росії проти України.
Однією з ключових прем’єр фестивалю стала антиутопія Валентина Васяновича “За перемогу!”. Режисер фокусується не на самій війні, а на її наслідках, показуючи повоєнну Україну, де перемога не означає повернення до нормального життя. В центрі сюжету – кінорежисер, який залишається в країні, але вже не може творити як раніше. Його дружина та донька живуть у Відні, не бачачи сенсу повертатися. Через особисту драму герой досліджує актуальні проблеми розірваних сімей, еміграції та викликів, з якими зіткнуться люди в країні після завершення війни, коли довоєнне життя вже неможливе.
До Національного конкурсу також були представлені стрічки “Мрія Кіри” Дениса Колеснікова та “Соліст” Сергія Сторожева.
Особливу увагу на фестивалі приділили документальному кіно. Фільм Євгена Тітаренка “Generation 2014” справив сильне враження на глядачів. Режисер протягом десяти років знімав шістьох добровольців медичного батальйону “Госпітальєри”, показуючи, як війна, що розпочалася для них у 2014 році, трансформувала їхні життя та особистісний розвиток.
“Мир для Ніни” Жанни Довгич розповідає історію Ніни Брановицької, матері загиблого захисника Донецького аеропорту Ігоря Брановицького. Її син потрапив у полон у 2015 році, де його катували та вбили російські військові. У фільмі мати полеглого воїна шукає свідків, детально відтворює обставини загибелі сина та домагається справедливості.
Тема війни знайшла своє місце і в Міжнародному конкурсі. Болгарсько-грецький фільм “Брудні гроші – білі ночі” Крістіни Ґрозевої та Петара Валчанова показує, як російське вторгнення в Україну руйнує плани подружжя, яке збирало кошти на поїздку до Санкт-Петербурга. Ця історія ілюструє спроби людей залишатися “поза політикою”, навіть коли війна безпосередньо впливає на їхнє життя.
Угорський фільм “Як удома” Ґабора Холтаї, представлений у жанрі сюрреалістичного трилера, насправді розкриває механізми функціонування авторитарної держави, де брехня стає нормою, якщо суспільство її приймає.
Окрема програма “Фестиваль фестивалів” представила стрічки, відзначені нагородами міжнародних кінофестивалів. Серед них – володар Гран-прі Sundance-2026 “Ведмідь-бешкетник” Ґабріели Осіо Ванден і Джека Вейсмана, а також “Бляшаний замок” Александра Мерфі, який отримав відзнаку в Каннах.
Як війна росії проти України трансформувала кіноіндустрію?
Окрім кінопоказів, на ОМКФ функціонувала професійна секція Film Industry Office. Тут представники кіноіндустрії обговорювали не лише окремі фільми, а й актуальні проблеми галузі в умовах війни.
Серед ключових тем були: фінансування нових проєктів, міжнародна співпраця, прокат українських фільмів, діяльність телеканалів і стрімінгових платформ, а також питання висвітлення тем війни, військових та ветеранів у кіно.
Окремий блок дискусій був присвячений ветеранам.
На панельній дискусії “Ветерани, війна і кіно: нові герої, нові професії” обговорювали залучення військових до сфери кіно та телебачення, не лише як персонажів, а й як повноцінних членів знімальних та творчих команд. У дискусії взяли участь: засновник BRIGHT POINT Skalyha Foundation Єгор Скалига, продюсер і ветеран Володимир Яценко, режисер, актор і військовослужбовець Ахтем Сеітаблаєв, генеральний продюсер серіального виробництва ICTV2 Дмитро Хрипун, ведучий і продюсер 2+2 Максим Сухенко та директорка з комунікацій і партнерств Work.ua Леся Примакова. Модераторкою виступила телеведуча Юлія Зорій.
Продюсер і ветеран Володимир Яценко наголосив, що українська ситуація відрізняється від класичного уявлення про ветерана. Тисячі людей, які до війни працювали в кіно, бізнесі, культурі та інших сферах, пішли на фронт. Після служби далеко не всі зможуть просто повернутися до свого попереднього життя.
“Ми цивільні, які пішли на війну. Єдине, що треба пам’ятати про травми, це дуже важливо. Багато хто чекає, мені здається, що вони повернуться такими, як вони були. (…) Вони будуть трошки інакшими, ніж були”, – зазначив Яценко.
Єгор Скалига, який до повномасштабної війни близько 20 років працював у кіно, підкреслив, що сама індустрія пропонує багато професій, де військовий досвід може стати перевагою. Йдеться про роботу постановників, освітлювачів, адміністраторів, водіїв та інших членів знімальної групи.
“Людина, яка спроможна побудувати собі в норі житло, вона точно також буде спроможна побудувати декорацію за дві доби – трикімнатну квартиру. Тому точок входу багато”,- зазначив Скалига.
Він погодився з думкою Яценка щодо необхідності врахування наслідків війни – проблем зі здоров’ям, пам’яттю чи психологічним станом. Скалига наголосив, що в таких випадках важливо не відмовлятися від людини, а враховувати її досвід та допомагати адаптуватися.
Це одна з ключових змін, яку війна принесла українській культурі. Ветеран для кіно – це вже не лише персонаж, а й потенційний сценарист, режисер, оператор.
Кіно вже сьогодні формує образ українського військового, з яким країна житиме десятиліттями. Саме тому на Film Industry Office окремо обговорювали етику роботи з жінками-військовими, межу між художнім задумом та психологічною безпекою героїв, а також питання про те, хто має право розповідати чужий бойовий досвід.
Інші дискусії були присвячені тому, як Україна запам’ятає цю війну та де проходить межа між мистецтвом, документуванням і пропагандою.
“Культура – це наш простір. І цей простір дає нам сили бути собою. Захищаючи його, ми таким чином чинимо спротив”, – сказав речник 8-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ Вадим Карп’як під час панелі про культурний спротив.
По суті, після 2022 року культура в Україні втратила можливість існувати окремо від війни. Навіть фільми, які не стосуються війни безпосередньо, створюються людьми, які живуть у стані війни, втрачають близьких, переживають масову еміграцію та вже зараз формують колективну пам’ять про події, що визначатимуть країну на покоління вперед.
Не чекати, поки війна стане історією
Символічною фігурою цьогорічного фестивалю став боснійський режисер і сценарист Даніс Тановіч. Його дебютна повнометражна стрічка “Нічия земля”, знята на основі власного досвіду роботи документалістом під час Боснійської війни, отримала “Оскар”, “Золотий глобус” та приз за найкращий сценарій Каннського кінофестивалю.
На ОМКФ Тановіч був нагороджений Lifetime Achievement Award за внесок у світове кіномистецтво. Президентка фестивалю Вікторія Тігіпко, вручаючи нагороду, закликала українських режисерів не зволікати, а говорити про війну вже зараз, не чекаючи, поки вона стане історичною подією.
Ця думка чудово передає атмосферу цьогорічного фестивалю. Українське кіно осмислює війну, говорить про втрати, біль, ветеранів, еміграцію та майбутнє країни. Водночас автори шукають шляхи, аби не обмежувати українське кіно виключно воєнною тематикою, залишаючи простір для інших історій.
Порада від Українські факти: 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль продемонстрував, як українське кіно глибоко рефлексує над війною, інтегрує досвід ветеранів та шукає нові форми для розповіді про сучасні виклики, водночас прагнучи зберегти розмаїття тем і наративів.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: unn.ua