Вплив гормонів та дофаміну на мотивацію є значним, однак вони не визначають остаточних рішень чи успіху. Важливу роль відіграють також оточення, попередній досвід, набуті навички та доступні можливості.
Гормональний фон, функціонування мозку, генетична схильність та зовнішні фактори постійно формують наше мислення, процес ухвалення рішень та подальші дії. Це може створювати враження, ніби біологія заздалегідь визначає шлях до успіху чи невдачі. Проте, реальний вплив гормонів та нейрохімії є значно складнішим. Нейробіолог Василь Микитюк у розмові з журналістами УНН розповів, наскільки гормони насправді впливають на наші рішення, мотивацію та досягнення цілей, а також чи може хімічний склад мозку та рівень нейромедіаторів пояснити, чому одні люди виявляються наполегливішими та успішнішими, ніж інші.
Детальний аналіз
За словами нейробіолога, хоча гормональний фон і пов’язаний з мотивацією та поведінкою, він не є визначальним. Один і той самий гормон може діяти по-різному залежно від контексту та індивідуальних особливостей людини.
Гормони впливають на рішення і мотивацію, але як збільшення або зменшення ймовірностей поведінки, а не як команда. Стенфордський професор Роберт Сапольскі формулює це так: тестостерон не створює агресію, він підсилює вже наявні схильності в конкретному контексті. В підсумку гормони змінюють поріг прийняття рішень чи запуску тієї чи іншої поведінки – наскільки легко вам ризикнути, розсердитися, здатися. Але вони не приймають рішення безпосередньо за вас
– пояснює Василь Микитюк.
Одним із найвідоміших прикладів, коли йдеться про гормони, є тестостерон. Його часто асоціюють з агресією, схильністю до ризику або прагненням домінувати. Проте, згідно з дослідженнями, зв’язок є значно менш вираженим, ніж це часто подається в популярних інтерпретаціях.
Метааналіз Geniole та ін. (2020) розвінчує популярний міф про кореляцію чи причинність між базовим рівнем тестостерону і агресією: базовий рівень тестостерону й агресія мають коефіцієнт кореляції r = 0,054 (у чоловіків 0,071; у жінок 0,002, тобто дуже низька взаємозалежність)
– наголошує нейробіолог.
Це свідчить про те, що сам по собі рівень гормону не дає змоги передбачити поведінку людини. На неї впливають інші обставини, а іноді значну роль відіграють очікування самої людини. Це яскраво продемонстрував експеримент із тестостероном.
Класичний експеримент Eisenegger та ін. у Nature (2010): жінки, які отримали тестостерон, поводилися в грі “Ультиматум” більш справедливо. А несправедливо поводилися ті, хто лише вірив, що отримав тестостерон. Переконання спрацювало сильніше за гормон
– зазначив Василь Микитюк.
Випадки значного впливу гормонів
Василь Микитюк зазначає, що в звичайних фізіологічних умовах гормональні ефекти є лише одним із багатьох факторів, що впливають на поведінку. Однак, їхній вплив стає значно помітнішим за певних станів організму.
Гормони справді відіграють визначальну роль передусім за екстремальних фізіологічних або патологічних станів – при гіпотиреозі, синдромі Кушінга, за умов хронічного стресу з тривалим впливом глюкокортикоїдів на гіпокамп і префронтальну кору, депривації сну чи голоду. Вони також мають сильний вплив під час статевого дозрівання, вагітності та менопаузи
– пояснює нейробіолог.
Водночас, за словами нейробіолога, не варто автоматично поширювати такі випадки на всіх людей. Якщо організм функціонує в межах фізіологічної норми, гормони продовжують впливати на поведінку, але пояснюють лише частину відмінностей між людьми. Це важливо як для розуміння мотивації, так і для обговорення досягнень.
Натомість у межах фізіологічної норми гормональні ефекти на поведінку існують, але зазвичай пояснюють лише незначну частку її варіативності
– наголошує Василь Микитюк.
Чому “успішна хімія мозку” не пояснює успіх
Експерт підкреслює, що при обговоренні досягнень важливо не плутати гормони з нейромедіаторами, оскільки це різні системи хімічної взаємодії в організмі, хоча обидві можуть бути пов’язані з поведінкою. Зокрема, дофамін відіграє роль у процесах, пов’язаних із винагородою, мотивацією та оцінкою зусиль, які людина готова докласти.
Найкраще доведена роль нейромедіатора дофаміну як показника наскільки багато зусиль буде прикладено людиною для досягнення цілі. У PET-дослідженні Treadway та ін. (2012) виділення дофаміну і чутливість до нього у таких регіонах мозку як стріатумі й вентромедіальній префронтальній корі корелювали з готовністю докладати більше зусиль заради більшої винагороди – особливо коли шанс винагороди малий (12%). Тобто дофамін в цих зонах повязаний із ситуаціями, коли ми наполегливо працюємо, щоб досягти успіху, навіть коли ймовірність такого успіху дуже низькою
– додав нейробіолог.
Це означає, що мозок оцінює не лише потенційний результат, але й вартість, яку доведеться за нього заплатити. Саме співвідношення винагороди та витрат може впливати на готовність людини докладати більше зусиль. Однак, це не означає, що хтось має “правильний дофамін” і тому гарантовано буде успішним.
Активність у передній острівцевій корі зв’язок є зворотною: там оцінюється “ціна чи зусилля”, які ми платимо за цей успіх. Загалом мозок розраховує баланс між зусиллями, які ми прикладаємо і мотивацією досягнути успіху
– зазначив Василь Микитюк.
За словами експерта, біологічні механізми допомагають зрозуміти, як виникає мотивація. Однак, між мотивацією та реальним результатом існує багато проміжних етапів, на які впливають навички, умови життя, освіта, доступ до можливостей, соціальне середовище та інші чинники.
Що цікаво в таких патологічних станах, як ангедонія при депресії та апатія при паркінсонізмі система мотивації та зусиль зламана. Але від цих пояснень до висновку, що “успішні люди мають кращу хімію” – дуже далеко:
– наголошує нейробіолог.
Отже, біологія може частково пояснювати, чому людина в певний момент готова докладати більше або менше зусиль. Проте, навіть високий рівень мотивації не гарантує бажаного результату. Василь Микитюк пояснює, що наполегливість може бути корисною, але не є синонімом результативності.
Метааналіз наполегливості (Credé та ін., 2017; 88 досліджень, 66 807 учасників): наполегливість не означає результативність
– пояснив Василь Микитюк.
Вплив зовнішніх подразників на рішення
Окреме питання – наскільки сильно на людину можуть впливати чинники, які вона навіть не усвідомлює. Це можуть бути запахи, слова, температура, контекст або особливості навколишнього середовища.
Тут важливо розділити два принципово різні типи впливів. З одного боку – тривалі й накопичувальні умови середовища: нестача сну, голод, хронічний шум, забруднення повітря, вплив свинцю в дитинстві, бідність. Їхні наслідки для когнітивних функцій, здоров’я та поведінки добре простежуються на великих вибірках. З іншого – короткі й часто непомітні стимули: запах, слово, температура в конкретний день чи невелика зміна контексту вибору. Саме щодо цієї другої категорії рання психологічна література часто повідомляла надзвичайно великі ефекти, які згодом виявилися значно скромнішими
– зазначив нейробіолог.
Це означає, що приємний запах, наприклад, справді може покращити настрій і вплинути на певні споживчі рішення, але масштаб такого впливу виявився відносно невеликим. Це ще один приклад того, як популярні пояснення можуть значно перевищувати реальний ефект.
Метааналіз Roschk і Hosseinpour (2020), що охопив 71 вибірку та 15 447 учасників, показав: приємний фоновий аромат справді може трохи покращувати настрій і ставлення до середовища та впливати на споживчу поведінку. Але масштаб ефекту невеликий: витрати зростали приблизно на 3%, а час перебування – приблизно на 5%”. Тобто запах може нас непомітно підштовхнути, але це радше легке зміщення ймовірності поведінки, а не “підсвідоме програмування”
– наголосив Василь Микитюк.
Чому середовище іноді важливіше за силу волі
Ще один важливий висновок стосується самоконтролю. Загальноприйнята думка полягає в тому, що успішна людина просто має сильнішу силу волі та краще протистоїть спокусам. Однак, сучасні дані змушують ставитися до такого пояснення більш обережно.
Теорія ego depletion пропонувала інтуїтивно привабливу модель: самоконтроль схожий на обмежений ресурс. Якщо людина вже витратила багато “сили волі”, їй має бути складніше контролювати себе в наступному завданні
– підкреслив нейробіолог.
Василь Микитюк пояснює, що ранні експерименти створювали враження, ніби ресурс самоконтролю можна виснажити. Проте, масштабніші повторні дослідження дали значно слабші результати. Це свідчить про те, що сама ідея простої “батарейки сили волі” не пояснює людську поведінку так повно, як здавалося раніше.
Але у великій прерєстрованій реплікації Hagger та ін. (2016) 23 лабораторії та 2 141 учасник виконували стандартизовану процедуру. Отриманий ефект становив лише d ≈ 0,04 – практично нуль. Подальші дослідження дали змішані результати. Тому обережний висновок такий: якщо ефект виснаження самоконтролю й існує, він, імовірно, набагато слабший і більше залежить від контексту, ніж передбачала початкова теорія
– додав Василь Микитюк.
Від чого зрештою залежить успіх
На думку нейробіолога, досягнення людини не можна зводити до одного гормону, одного нейромедіатора чи окремої риси характеру. Біологічні процеси створюють певні умови, але поряд з ними діють досвід, середовище, звички, можливості та конкретні рішення. Саме поєднання цих чинників формує поведінку та впливає на результат.
Нейрохімія може пояснювати механізм наполегливості – як мозок оцінює винагороду, витрати й зусилля, але сама по собі не пояснює, хто зрештою досягне успіху
– пояснює нейробіолог.
Отже, популярна формула про “правильні гормони успішної людини” не витримує критики. Гормони та хімія мозку важливі для розуміння мотивації, але вони не є готовою відповіддю на питання, чому одні люди досягають своїх цілей, а інші – ні. Успіх залишається результатом взаємодії біології, досвіду, середовища та поведінки людини.
Визнати, що величезна частина причин нашої поведінки перебуває поза нашим контролем, – не означає визнати, що наші дії нічого не змінюють. Навпаки: якщо поведінка залежить від причин, має сенс шукати причини, які ми можемо змінити. Тому практичний висновок із цієї дискусії – не “нічого від мене не залежить”, а радше: менше покладатися на героїчну силу волі й більше конструювати умови, у яких потрібна поведінка стає ймовірнішою – висипатися, зменшувати хронічний стрес, формувати звички, прибирати зайві спокуси, заздалегідь планувати дії та створювати середовище, яке працює на вашу користь. І на соціальному рівні той самий принцип веде до меншої впевненості, що успішні люди повністю заслужили свої переваги, а невдахи – свої невдачі. Саме тут аргумент Сапольскі, незалежно від того, приймаємо ми його висновок про свободу волі чи ні, стає найбільш практично значущим
– резюмував Василь Микитюк.
За даними порталу: unn.ua