Чиїми іменами називати вулиці: Винниченко – тест на історичну пам’ять 23.04.2025 10:00 Укрінформ Пропозиція перейменувати центральну вулицю Львова запустила дискусію: де проходить межа між декомунізацією та стиранням власної історії?
Пропозиція очільника Львівської ОВА перейменувати одну з центральних вулиць міста збурила дискусію: як оцінювати постаті українського минулого і чи варто перезапускати декомунізацію?
Не тільки сучасним письменником Винничуком шумлять українські дискусії у Львові та не лише там. Дійшла черга і до історичної постаті Володимира Винниченка (1880-1951). Львів і соцмережі, ніби весняні хрущі, загуділи від пропозиції очільника Львівської ОВА Максима Козицького, який виступив із заявою щодо перейменування вулиці Володимира Винниченка – саме на ній розташоване приміщення обласної військової адміністрації.
Це відносно новий прецедент та поворот у топонімічних процесах. Він торкається не стільки декомунізаційних чи деколонізаційних процесів, а переключається на власне український історичний канон, як каже Володимир В'ятрович: «Ми маємо позбуватися в нашій топоніміці чогось чужого і штучно накиненого, але не намагатися під себе переформатовувати нашу історію і наше довкілля».
«Вулицю Винниченка у Львові потрібно перейменувати. Звертаюся з такою пропозицією до Львівської міської ради як львівʼянин і очільник Львівської ОВА, яка розташована на цій вулиці. Відповідно до чинного законодавства, саме орган місцевого самоврядування має такі повноваження», – написав у соцмережі Козицький. Втім ініціатор перейменування зізнається, що «Винниченко – історична постать, яка не підпала під декомунізацію, адже досі не внесена до переліку перейменувань Українського інституту національної памʼяті».
У дописі Козицький, зокрема, твердить, що Винниченко (він був у 1918 році фактично главою уряду УНР) виступав за автономію України в межах Росії, критикував прихильників повної незалежності – зокрема Миколу Міхновського, мав конфлікти з Симоном Петлюрою через питання самостійності, відкидав ідею створення української армії, сповідував комуністичні ідеї та навіть створив у Відні закордонну групу українських комуністів.
Наприкінці свого допису Козицький закликав пропонувати нову назву для вулиці. За його словами, ця назва має «точно вшанувати особу або подію в нашій історії, яка є символом державності і найважливіших цінностей для України та українців». У коментарях під постом – справжній шквал дискусій. Одні підтримують критику Винниченка, інші – намагаються його захистити.
ПРО ЯКУ ВУЛИЦЮ ЙДЕТЬСЯ?
Вулиця імені Володимира Винниченка у Львові – це самісінький центр міста. Це 700 метрів, чимало історичної забудови. «Тягнеться від площі Соборної, пролягає через площу Митну, оминає скверик «На Валах» із пам’ятником В’ячеславу Чорноволу і закінчується аж на стику з вул. Максима Кривоноса», – так пишуть про неї місцеві медіа.
Попередню назву «Радянська» було декомунізовано у 1992 році з появою незалежної України – рішенням місцевих депутатів її перейменували на вул. Володимира Винниченка. Розташування обласної адміністрації на вулиці, названій на честь Володимира Винниченка – одного з керівників Української Народної Республіки – має символічне значення. Хоча його політична постать є суперечливою, сам факт присутності його імені в центрі Львова довгий час вважався даниною історії українського державотворення.
Так, постать Винниченка важко назвати ідеальною, але, втім, це цілком людська властивість – помилятись і робити історично невиправдані помилки. Але точно не варто оцінювати ці вчинки з позицій нинішнього часу і ще й сподіватися, що ритуальна зміна «невдалого» імені може призвести до якихось глобальних змін.
Свого часу дуже активними були прихильники «повороту» кольорів синьо-жовтого прапора, які твердили, що якщо змінити смуги місцями, – це одразу покращить ситуацію в нашій країні. Зміна прізвища Винниченка на ім’я когось «більш відповідного» нинішньому часу – схоже на ритуал задля ритуалу?
Імена мають значення, якщо йдеться про відхід від імперських уявлень, про болісні процеси становлення власної національної ідентичності. Особливо у час війни це неминучий процес – стирання «чужої» пам’яті з наших вулиць. І якими б не були «нейтральними» вулиці «жовтневі», – вони говорять зовсім про інше, не про осінній місяць… Частина України саме зараз проходить цей етап, на відміну від того ж таки Львова, де активний процес заміни топоніміки відбувався значно раніше.
Чи сформована вже колективна пам’ять, чи на часі новий період декомунізації вже декомунізованих вулиць? Укрінформ розпитав двох активних учасників топонімічних змін.
Це історик та народний депутат Володимир В’ятрович, колишній очільник Інституту національної пам’яті та ініціатор декомунізаційних процесів, і Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, менеджер культури, музейник, літературознавець. Богдан входить до робочої групи з питань декомунізації на території Львівської області, де саме і мають розглядати ці питання.
СТАВЛЕННЯ ДО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦІ ВИННИЧЕНКА У ЛЬВОВІ
«Я намагаюся не мати ставлень до скандалів, я маю ставлення до проблем. Скандали – це тимчасові потрясіння, які минають і не впливають на реальність. А проблеми – це те, що потребує вирішення», – відповідає Богдан Тихолоз. Він вбачає головний посил започаткування дискусії у розташуванні вулиці: «Збурення виникло не тільки через особу Винниченка, його політичні кроки чи висловлювання щодо національно-визвольних змагань та ролі збройних сил. Важливу роль відіграє центральний статус самої вулиці». Мовляв, якби ця вулиця була на околиці, – навряд чи хтось би її чіпав, каже співрозмовник. Втім, військова адміністрація на вулиці діяча, який заперечував потребу війська, виглядає дивно.
Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка
«Це та вулиця, яку в радянські часи назвали Радянською, тоді це була марка. Радянська держава маркувала простір: якщо центр міста – це вулиця Радянська, значить, місто – радянське. У 90-х вулиці почали «роздавати» діячам визвольного руху, і Винниченкові чомусь дісталася саме ця. Чому – я не беруся сказати, але це варто з'ясувати. Засідання комісії ще не було, я готовий слухати аргументи».
Володимир В’ятрович каже про те, що це небезпечна тенденція змінювати українські імена і базується на тимчасових явищах і недостатніх аргументах: «Ну по-перше, треба зрозуміти, що ми живемо в умовах, які зараз склались, а наступні періоди будуть інші і знову-таки прийдуть люди з іншими аргументами. Краще думати над аргументами, які стосуватимуться набагато тривалішого часу. Мені здається недоречним зараз про це говорити».
Володимир В’ятрович погоджується, що переконання Винниченка у питанні відмови від військових структур УНР було політичною помилкою: «Так, це була його політична помилка і про це треба говорити, нагадувати. Як історик і політик, я знаю, що неможливо не робити помилок, займаючись політикою».
На думку В’ятровича, «не потрібно, навіть шкідливо, якщо ми зараз з теперішніми своїми політичними оцінками, чи тим паче своїми політичними вподобаннями, почнемо розбиратися з діячами українського минулого. Так, вибачте, мало хто залишиться. Ми можемо висловити претензії майже до кожного: до Грушевського, за його надмірні соціалістичні вподобання, чи навіть радянофільство, до Скоропадського за його проросійську орієнтацію, яка в нього домінувала. Тому не варто такого робити».
В’ятрович вважає що ті аргументи, які нині звучать на користь перейменування «є недостатніми».
«Перейменування вулиці Винниченка – симптом ширшого явища, – погоджується і Богдан Тихолоз. – Йдеться не лише про цю постать, а про цілу низку українських діячів, у біографіях і світоглядах яких залишилися сліди історичних епох і систем, до яких вони були причетні. Питання в тому, чи саме ця постать має символізувати державні структури у центрі Львова».
СТАВЛЕННЯ ДО ПРОЦЕСІВ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ В УКРАЇНІ ЗАГАЛОМ
Володимир В’ятрович назагал говорить про те, що основні процеси з декомунізації топоніміки України вже практично завершені. Втім, у кожного міста свої і доволі непрості відносини з новою реальністю. «Ми ще таки позбавляємося російських та радянських впливів. В Одесі чи Харкові ситуація трошки важче складається з позбавленням від тих російських та імперських впливів. Там вони набагато глибше засіли, але ми долаємо цю спадщину, якій сотні років, процес рухається». Укрінформ стежить за ситуацією у цих містах та писав про небезпеку «нейтральних» назв.
Володимир В’ятрович, колишній очільник Інституту національної пам’яті та ініціатор декомунізаційних процесів
Історик та політик переконаний, що «позбавляючись від російського імперського чи російського комуністичного, ми стаємо міцнішими, а позбавляючись від українського, навіть нам не дуже симпатичного минулого, – ми стаємо слабшими». Розпочавши такі дискусії, зазначає співрозмовник, ми можемо не спинитись.
«Я вважаю, що наявність дискусій – це абсолютна норма, – зазначає Богдан Тихолоз. – Дискусія свідчить, що суспільство здорове. Воно змінюється і росте. На якісь постаті воно дивиться іншими очима. І якщо громада розуміє, що не може себе асоціювати більше саме як спільнота із тими фігурами, про це треба говорити».
Таким шляхом, приміром, пішов Київ. У застосунку Київ цифровий розпочато голосування за повернення вулиці, яка зараз розділена на кілька, – ім’я Івана Мазепи та Лаврська. Володимир В’ятрович пояснює це поверненням історичної справедливості: «Це повернення історичної справедливості. Нагадаю, що в Києві була вулиця Мазепи, перейменована на честь українського діяча в дуже правильному місці, – на цій вулиці чимало об'єктів було, (на жаль, частина з них знищена), які були споруджені за підтримки, за гроші Мазепи, а це частина Лаври. Але в 2010 році за безпосередніми вказівками і замовленням з Москви так званого патріарха Гундяєва, на жаль, вдалося «протиснути» рішення Київської міської ради, яка частину цієї вулиці перейменувала на вулицю Лаврську».
В’ятрович також нагадує, що попереднє рішення Київради спиралося на нормальну громадську процедуру, яку свідомо зламали в 2010 році на догоду Росії.
Лаврська вулиця у Києві з’явилася у 2010 році на догоду російській церкві. Фото з сайту «Електронні петиції. Київська міська рада».
Суспільні процеси у Львові стали каталізаторами змін, погоджується і Тихолоз: «Активізація перейменувань у Львові стала наслідком суспільного тиску – була ініціатива громадськості, активістів із різних сфер. Вони чітко сказали: настав час позбутися імперських впливів. Так з’явилася комісія, до якої я увійшов. І ми справді багато працювали останні роки. Більшість назв, які особливо тригерили львів’ян, уже змінено. Але це непростий процес. І він навряд чи колись закінчиться остаточно».
«Не можна одного дня сказати: усе, ми завершили, тепер ці назви – раз і назавжди. Бо історія не зупиняється», – пояснює Тихолоз.
ЯКИЙ ЕФЕКТ МАЄ ЗМІНА ТОПОНІМІЧНИХ НАЗВ
Чи змінюють нові назви вулиць мешканців? Кому це треба? – іноді можна почути риторичне запитання. Питаю обох співрозмовників.
«На перший погляд, поверховий, формальна зміна не змінює нічого», – каже менеджер культури Богдан Тихолоз. – Але це лише перший і поверховий погляд. Тому що насправді наш простір, в якому ми живемо, наш життєвий світ – це також і символічний простір, символічний світ. І символи на нас впливають неймовірно потужно, хоча цей вплив не завжди є прямий. Назви вулиць важливі тою мірою, якою це наші вулиці і якою мірою вони навіть відповідають на запитання – хто ми такі. Ми водночас відповідаємо на запитання, з ким ми себе асоціюємо, хто є наші генії, хто є наші герої, хто є наші великі роди. І так роблять абсолютно всі країни, які шукають своєї ідентичності».
Источник: www.ukrinform.ua
