Арборист, або той, хто рятує зелені життя 05.05.2025 15:48 Укрінформ Укрінформ провів кілька годин з арбористом, щоб розповісти більше про унікальну професію та не менш унікальну людину
Якщо поглянути на це фото і запитати себе – що робить людина у спорядженні для висотних робіт у гущині листя, то відповідь може бути такою: ця людина готується спиляти дерево. Або сформувати крону до якоїсь малесенької шапочки.
В процесі роботи, без страховки.
Насправді перед вами людина, яка намагається зробити щось цілком протилежне, – врятувати дерево та підкреслити природність крони цієї старої липи. На подвір’ї Києво-Могилянської академії (КМА) ми зустрічаємось з арбористом – ця професія настільки рідкісна в Україні, що сам Володимир Ветроградський каже: «Я знаю п’ять, ну може шість арбористів на всю країну». Укрінформ пробув день разом з арбористом, аби дізнатись більше про цю унікальну професію та людей, які ставлять інтереси дерев вище за найвище дерево країни.
ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДЕРЕВА
На подвір’ї КМА, біля корпусу, де йде ремонт, Володимир Ветроградський формує «сімдесятирічну занедбану липу», яка притулилась між молодим дубом, кленом, кількома шовковицями та кущами бузку і калини. «Калину я трохи розрідив, але переконав президента (Могилянки – ред.), щоб її не викорчовували, це ж корм для птахів на цілу зиму», – каже співрозмовник. Так, він не пройде байдуже повз, навіть якщо кущ не входить до сфери його роботи. Адже арборити знають, що все живе становить єдину екосистему, порушивши навіть таку ось маленьку рослину, можна змінити й навіть занапастити життя багатьох, хто залежний від її існування: птахів, комах, тварин, особливо у місті.
Арбористи – це ті, хто лікують та доглядають дерева, – у містах, у парках, лісах. Так, у світі вже давно винайдено опцію догляду і порятунку, окрім рубання і викорчовування. В Європі є спеціальне професійне навчання, підручники, школи та особливі підходи у догляді за деревами, в Україні ця професія, а скоріше, світогляд і підходи до піклування – лише на рівні зародку. Це стосується і суспільного ставлення до рослин, і професійного.
Шовковиця Сковороди.
Володимир Ветроградський «на об’єкті» доопрацьовує і відстежує стан та процес одужання пам’ятки природи, яка перебуває у стінах могилянки, – Шовковиці Сковороди. «Я вже он праворуч крону трохи розрідив, а ліворуч ще треба попрацювати. Тут у нас конфлікт двох пам’яток. Пам’ятка природи обперлась на мур, який також є пам’яткою, але історії. По доброму, дереву треба простір, треба трохи пересунути ось тут мур», – каже співрозмовник, спустившись на землю після очищення гілки.
Шовковиці Сковороди 186 років. Володимир Ветроградський знає точно до року, бо мав можливість з гілки, яка розчахнулась, добратись до стовбурових кілець, по яких і вираховують вік. «Я забрав собі ось такий шматок напам’ять», – каже він.
Питаю, а що він робить із деревом? «Можу випиляти фігури, іноді просто епоксидкою заливаю, іноді роблю поперечний зріз і зберігаю, це ж дуже цінна річ». «То у вас, виходить, є стіна слави дома, де збережені зрізи всіх врятованих дерев?» – «Ні, такого немає, але деякі висять».
Вероградский каже, що бере шматки дерева собі напам’ять.
В Україні заповідними вважаються близько 2800 вікових і меморіальних дерев та пам’яток природи і це дуже мало, вкрай мало порівняно з європейськими показниками. На сьогодні доглядом за ними займаються всі, хто подається на конкурси, хто може запропонувати дешевшу ціну, без огляду на освіту, навички чи філософію. «Зазвичай всі ці роботи виносяться на тендер, а тендер виграє той, хто дасть меншу ціну, а те, яка у нього кваліфікація чи досвід не важливо. От як в Маріїнському парку – так виграли тендер, подешевше. А там зараз більшість дерев просто хворіє, дуже сильно хворіє».
Арборист у таких конкурентних умовах навряд чи виграє цінову позицію – це не лише унікальна, а й дорога професія. Під час нашої розмови дуже часто з’являються порівняння з лікарями, – стоматологами чи хірургами, і це не дивно.
КОЛИ АРБОРИСТИЧНІ ДЕТАЛІ МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ
Володимир Ветроградський каже, що для арбориста важливі якість інструментів, їхня стерильність, аби не «заразити» дерево ще й додатковими вірусами, деякі з інструментів лише авторського виробництва, а деякі потребують постійних додаткових витратних матеріалів. «Ось ця пилка, а я працюю вже давно з електроінструментами, бо часто доводиться працювати в період тиші, аби не зашкодити птахам, я часто біля них працюю, вони не лякаються. Так ось, тільки ця пилка без ланцюгів коштує 25 тисяч». А матеріали для пломбування дупел то і взагалі авторський винахід Володимира. «Впродовж десь 12 років я робив досліди і винайшов саме такий матеріал, який підходить для пломбування порожнин. Він не гниє, йому нічого взагалі не шкодить, то ж він теж не дешевий. І дуже специфічний – якщо прилипне на шкіру, то доведеться тиждень ходити з ним».
На землі Володимир буває значно рідше.
Ветроградський, який майже весь час без страховки перебуває у гіллі дерева («коли густа крона, неможливо це робити, ми ж і так люльку, аби не пошкодити гілки, просуваємо сантиметр за сантиметром») після майже двох годин обіцянок на зразок: «Зараз, я ще ось цю гілку пропрацюю», таки спускається на землю і швидко проводить нам оглядову екскурсію.
«Ви спробуйте його зняти з дерева, це нереально. Він може спуститись один раз за день, щоб з’їсти яблуко і знову туди наверх», – розповідає тим часом нам про завзяття арбориста його помічник Віктор, який не лише працює з арбористом вже з десяток років, і десь стільки ж піднімає чи опускає стрілку крана та пильнує ще одну річ сьогодні – будинок для диких бджіл, яку Володимир збирається прилашувати на шовковиці. Так, на тій самій шовковиці, де суха гілка, яку арборист не планує зрізати, бо зайнята колонією диких бджіл, – цінних і рідкісних мешканців міського дерева. Спеціально для них Ветроградких збирав очерет, складав у трубу і приварив сітку «аби не виклювали птахи».
Володимир Ветроградський із власноруч зробленим будинком для комах.
Володимир готується знову на стрілку крана, аби працювати далі… Про помічника каже, що «хоча Віктор не арборист, а водій, він за час нашої роботи вміє розбиратися в рослинах, – що варто різати, що не варто різати. До речі, одне з дерев, яке ми разом перше вилікували від наслідків дії Зеленбуду – це клен американський, на Подолі». Сезон арбориста починається у грудні і звершується десь у жовтні, це щоденна робота на різних локаціях. Працює арборист «на об’єкті» цілий день – від самісінького ранку до темна. «Не працюю, коли стоїть спека і немає дощів, тоді рани у дерева погано гояться, це травматично».
Сказати, що робота в кроні високорослого розлогого дерева це видовищно – ні. Нам знизу лише чути з крони клацання інструментів і іноді падають гілки. Втім, основним своїм підсумком Володимир вважає те, що люди не помічають його роботи, – втручання має бути настільки пророднім і м’яким, щоб не спотворювати природну красу. Саме тому, пояснює, він залишив на липі суху частину гілки, аби лишалось відчуття природності «дереву це не зашкодить».
Завдання і місія арбористів – лікувати і підтримувати дерева як цілісний і складний природній комплекс. Вони як лікарі – беруться за кожного пацієнта і переконані, що він має шанси жити і далі. Володимир Ветроградський каже, що поки дерево має мінімальний приріст, воно житиме, то ж пускати «під ніж» він взагалі не береться. А головним правилом арбориста називає лікарське: не зашкодь. «Ось дивіться, дерева мають свій характер, як і люди, – хтось росте прямо, є і такі, які ростуть майже горизонтально, є такі кручені, різні».
ЦЬОГО В УКРАЇНІ НЕ НАВЧАЮТЬ: ЯК СТАТИ АРБОРИСТОМ?
В Україні не вчать на арбориста у жодному українському виші, хоча професія ця дуже складна і перебуває на стику кількох наук: біології, фізики, хімії, основ медицини, механіки, треба знати опір матеріалів, основи механіки, особливо біомеханіки, важливі знання альпінізму і величезної поваги до живого (останнє важко назвати наукою, але воно чи не найважливіше). А ще – значного досвіду. «Взагалі в Україні немає офіційної спеціальності арборист. Сподіваюсь поки що. Тобто є пильщики, є лісоруби. А саме арбориста немає поки що. Є хороша британська школа арбористики, шотландська. Є підручники, книжки, але вони англійською, українською не перекладені».
Володимир закінчив Київський національний університет будівництва та архітектури за спеціальністю промислове та цивільне будівництво і відповідно інженерна освіта дуже допомагає, це основна база, яка допомагає проводити об'єктивні маніпуляції над деревами, тобто тільки інженер краще знає, скільки можна де зрізати. А в поєднанні з біологічними знаннями, набутими самотужки, то вже знаєш, на якому дереві варто різати, на якому не варто. До початку арбористської кар’єри займався реконструкцією будівель і споруд і будівництвом екобудинків. А вже 26 років працює із деревами «і досі продовжую дізнаватись щось нове». Серед його замовників і ботсад ім. О.В.Фоміна, і приватні, і навіть комунальні організації. Часто доводиться рятувати «державні» дерева. Для того, аби почати весь цей процес порятунку часто «списаних» дерев, Володимир шукає меценатів (то ж менеджерські навички тут теж потрібні). Саме завдяки меценатам вдається допомагати і підтримувати дерева. На рахунку Володимира за роки роботи понад три тисячі врятованих життів рослин. Вони й досі живуть.
Арборист, який розповідає про вік та форму дерева.
Питаю, що дратує арбориста – каже «бісить погане ставлення до самих дерев. Справжнього арбориста бісить тільки це з боку будівельників, комунальних служб і просто пересічних людей. От, бувають такі люди, які до дерев ставляться як до стовпів: наклеїти оголошення, прибити цвяхом чи поставити автівку на прикореневу зону. Особливо дратує, якщо над цією рослиною ти працював». Тоді Володимир проводить профілактичні бесіди «якщо є натхнення, то у випадках 50-60% люди розуміють і вибачаються. Всі думають, що якщо дерева не кричать, значить їм не болить. Їм болить».
Чи є час на слухання музики під час роботи – «Іноді. Така ж робота це максимальна концентрація, на 200%, це аналіз ситуації, втримання рівноваги».
НА ФОРМУВАННЯ КРОНИ ЙДЕ КІЛЬКА ДНІВ
Найчастіше працює з дубами, липами, останнім часом із шовковицями, хоча вони «марудні у догляді». Втім, найскладнішими для роботи вважає маклюру та глід – колючі рослини, складні. Одним з екзотів була смерека, яку фахівцеь «голив», оскільки гілля було сильно пошкоджене.
На одне дерево, таке як «Шовковиця Сковороди», йде десь 2-3 дні роботи лише із кроною, «це не рахуючи лікування».
«Не злізу» – на землю арборист спускається неохоче.
«Це довго і виснажливо», – пояснює небажання підготовлених фахівців підтримувати такий нетравматичний догляд і ставати арбористами. Значно простіше і фінансово вигідніше пиляти під корінь або робити обрізку без огляду на дерево, його стан і потреби, як це практикують у зеленбудах. «Мало хто захоче сидіти на місці, вичищати як стоматолог, а це по суті робота з зубом, тільки зуб величезний. Тобто, треба пломбувати, це все очистити, протруїти відкриту структуру, створити умови, щоб воно якомога швидше загоювалось і запломбувати».
«У нас як звикли – дайте якусь пілюлю, яка допоможе загоїти рану швидко. «Швидко» для дерев – це під корінь пустити. А якщо докласти правильно зусиль, то це один раз робиться – і дерево саме загоює рани».
Приклад «запломбованого» дерева – Шовковиця Сковороди.
Якщо не навчають на арбористів, хоча для заповідників, ботанічних садів і урбаністичних екосистем варто було б подбати не про пильщиків чи кронкувальників, не стільки про лісівників, а саме про арбористів. «В ідеалі пам’ятками природи має займатись людина, яка на цьому знається, а в нас із точністю до навпаки», каже арборист. То чи не думав Ветроградський над власною школою? «В умовах війни – це, на жаль, нереально. Єдине, що я час від часу проводжу навчання для персоналу житлових комплексів, мав вже в цьому році два таких курси. Пробував розповідати в зеленбуді, але там люди не зацікавлені в тому, у них в одне вухо влітає, а в друге вилітає. Хто ж буде на одному дереві стільки часу проводити, у них все на потоці – треба якнайшвидше зробити й поїхати додому. Тобто немає цілі зберегти ту чи іншу рослину. Є ціль просто виконати свою роботу на ставку, це доволі складне питання».
Питаю, що змінилось у професії з війною: «з новими викликами зіштовхнувся, доводиться працювати й з ними. Ну от, наприклад, в Ірпені я лікував кілька дерев, які були понівечені уламками снарядів. Це те, чого я раніше взагалі не робив і не доводилось навіть про це читати. І це дуже складно вивільнити ці уламки і ще щоб ланцюг (пили) не поламати. На тому дереві, де працював, довелось три ланцюги витратити. Це стріляні рани в дерев, термічні, хімічні опіки, там взагалі доволі складна ситуація. Ну і, на жаль, таких дерев дуже багато і навряд чи ними буде займатися держава і лікувати. Зараз я бачу. що вилікувати можуть під корінь, на жаль, такі часи».
Останній приклад, який наводить арборист – у військовому госпіталі, де планують під зруб пам’ятки: «Там шість чи сім дерев тополі білої. Хочуть за рахунок їхнього життя побудувати новий корпус. З них зараз зняли охоронний статус. Замість того, щоб десь знайти місце, якого вистачає і обійти ці дерева, вони просто спокійно їх списали і все».
Володимиру важко і боляче говорити про ситуацію із деревами у містах. Втім, каже, що намагається хоча б щось робити. Війна не покращує, а загострює ситуацію із ризиками для життя не лише людей, а й рослин, до яких, мовляв, не на часі й можна безперешкодно руйнувати та вирубувати. Але насправді і глобально – ця війна проти жорстокості і свавілля, за наше і їхнє життя, за дбайливе ставлення до живого, яке росте на українській землі. Всупереч стихіями і війнам. Дерева теж чинять опір. За тих, хто пам’ятає інші часи і може допомагати нам і наступним поколінням дихати, радіти, відпочивати. Саме тому арборист – це професія майбутньої України. Як думаєте?
Укрінформ писав про історію кількох поколінь борців за Україну, яких об’єднала шовковиця – від Тараса Шевченка до Романа Ратуташного. А її вилікував і врятував у пам’ять про полеглого товариша саме Володимир Ветроградський.
І поки ми з фотографом Володимиром Тарасовим озираємось довкола у пошуках гарного кадру, Володимир Ветроградський бере свої нагострені інструменти, стрибає в люльку стріли. Час знову братись за роботу. Він тисне руку і дивиться на гілки, де росте омела і його думки вже там, у пошуках оптимального варіанта аби продовжити життя зеленого красеня.
«Життя після війни має змінитися, має змінитись ставлення до живого», – каже Ветроградський. Напевно, він знає більше за нас. Бо говорить із тими, хто бачив значно більше за життя пересічної людини. І в цьому він теж унікальний, як і врятовані ним зелені життя.
Ярина Скуратівська, Київ
Фото Володимира Тарасова
Професії допомога Рослини
Источник: www.ukrinform.ua
