Їхні імена назавжди вписані в історію журналістики

Їхні імена назавжди вписані в історію журналістики Блоги

Михайло Сорока 06.06.2025 09:00 Укрінформ Про долі 4 зі 104 журналістів, які загинули в цій клятій війні

Коли тридцять один рік тому встановлювався на державному рівні День журналіста України, то, мабуть, навіть у страшному сні нікому тоді не привиділося, що на нашу землю нападе підлий, підступний, безжалісний ворог, і українські журналісти не тільки розповідатимуть світові правду про цю нічим не спровоковану війну, а й будуть серед захисників України і проливатимуть за неї свою кров, жертвуватимуть своїм життям. Сто чотири журналісти, і серед них сім наших іноземних колег, уже ніколи не повернуться в свої редакції. Вони із честю виконали свій професійний, патріотичний, людський обов’язок і цим назавжди вписали свої імена в новітню історію української, світової журналістики. Розповімо про чотирьох із них, чию творчу біографію і життєву стезю обірвала ця клята війна.

«ЯКЩО НЕ Я, ТО ХТО?»

Олег Задоянчук прийшов у наше агентство, уже маючи в своєму активі чималий журналістський досвід. Свого часу він навчався у військовому училищі, але його не закінчив, зрозумівши, що це не його покликання. Вибрав журналістику, у 1995 році отримав диплом Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Олег Задоянчук

Дебютував у пресі з репортажів із зони бойових дій у Придністров’ї. Чотири роки працював політичним редактором інформаційного агентства УНІАН. Потім його захопила телевізійна журналістика: у наступні роки він – редактор програми «Післямова» на «1+1», головний редактор телекомпанії «Нова мова», редактор проєкту «Обличч світу», випусковий редактор новин Нового каналу, 5 каналу, ТСН, «Сіті», шеф-редактор Медіацентру «Кандидат».

І всюди він залишав про себе добрі враження – і як професіонал, і як людина. Ось що, приміром, розповідає про Задоянчука його колега по «Кандидату» Олександр Піддубний: «Я там працював ведучим і журналістом. Олег був керівником проєкту і шеф-редактором. Уже зараз із великим запізненням я розумію, що Олег був редактором від Бога. Він керував колективом і творчим процесом так ненав’язливо, що робота ніби текла сама собою. Згадуючи свій попередній журналістський досвід, я можу назвати два місця праці, де колектив був як велика родина, і одне з цих місць – Медіацентр «Кандидат».

Українська журналістика із загибеллю Олега насправді втратила надзвичайного професіонала. Олег умів слухати. Він системно мислив. Завжди аналізував. Намагався докопатися до суті. Був терплячий до інших. Ніколи не намагався вивищитися над менш досвіченими чи молодшими, хоча його досвіду могли позаздрити багато знаних журналістів і редакторів. А ще він був надзвичайно скромним. Якби хтось подивився збоку на наш колектив, то навряд чи хтось би визначив, що шеф-редактором був саме він. Скромний, в окулярах, невисокий «ботан» (не моє визначення), він раптом виявився сильніший духом за будь-кого, кого я знаю. Олегу було не байдуже – тому він і пішов захищати Україну. Колись я писав про Євромайдан, – що кожна людина, яка на нього прийшла, – уже герой, бо перемогла свій страх. Ті, що пішли на війну, – Безсмертні. Пам’ятаймо про нього».

На могилі журналіста і солдата

Олег Задоянчук загинув ще на тій, «неповномасштабній» війні. В АТО пішов добровольцем. Він не підлягав мобілізації. Уже хоча б тому, що мав дуже поганий зір. В Укрінформі його просили відкласти рішення піти на передову на дещо пізніший термін, бо в агентстві були тоді вкрай потрібні досвідчені журналісти, які пишуть на військову тематику. Але він відповів: «Ні, це доля». А згодом у співбесіді з військкомом сказав: «Якщо не я, то хто?». Його мобілізували 29 серпня. Навіть рідні не знали про його рішення. Батькам про це він повідомив з потяга, що віз його на Схід, у Луганську область.

І навіть у ті останні свої дні, призвичаюючись до військових обов’язків, він не забував про журналістику. Як розповів згодом Іван Лелюх, що служив тоді разом з Олегом у 12 батальйоні територіальної оборони Києва, вони обоє зайнялися інформаційною роботою: «Я виїжджав на передову, знімав на свою камеру життя батальйону. Олег удень писав журналістські матеріали, навіть один встигли надрукувати, а вночі виїжджав разом із загоном спецпризначення, щоб учитися саме бойової підготовки, стрільби. Він збирав і записував армійські жарти та бувальщини. Це було дуже відчутно з перших днів – який він патріот. Останню ніч артобстрілу ми ночували у клубі. Саме туди вдень приходили відпочивати бійці з передової. Увечері перед обстрілом він запропонував мені перейти на «ти». Коли почався обстріл, ми лежали на підлозі. Ми не уявляли, куди тікати, адже ми самі були “тилом”, а стріляли з боку Росії. Після першого вибуху я крикнув: “Олегу, чи ти живий?!”. Він відповів: “Живий”. На другий мій крик не відповів…».

Це сталося в ніч на четверте вересня. Російська артилерійська система «Смерч» підступно знищила в селі Дмитрівці Новоайдарського району наш військовий підрозділ. В останню земну дорогу Олега Задоянчука проводжали 8 вересня 2014 року. На прощання з ним разом з його рідними прийшли бойові побратими, укрінформівці, його колеги, з якими Олег працював до нашого агентства. Поховали журналіста в Києві, на Алеї героїв Лук’янівського кладовища.

«Я ТАМ, ДЕ МАЄ БУТИ ЗАХИСНИК: НА ПЕРЕДОВІЙ»

Олександр Махов народився в Луганську. Там пройшло його дитинство і юність. У Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля він здобув журналістський фах. З Луганськом, із місцевим телебаченням, пов’язані його перші кроки в журналістиці. А потім, коли його рідне місто окупував «русскій мір», він став вимушеним переселенцем. Вимушеним, але не пасивним. У 2015 році добровільно мобілізувався, служив зенітником і кулеметником у 57 окремій мотопіхотній бригаді, брав участь у бойових діях під Горлівкою, у Зайцевому та Майорську. Після демобілізації повернувся на телебачення: у Києві працював на телеканалах «Україна», «Україна24» і «Дім», вів рубрику «Військкор».

Олександр Махов перед боєм

Саме тоді ми й познайомилися. Київська організація Національної спілки журналістів України готувала книгу «Журналісти на війні», і, формуючи склад можливих авторів цього збірника (він вмістив матеріали про журналістику часів до повномасштабної війни), ми не могли не запросити до співпраці таку колоритну й помітну постать журналіста-військовика, як Олександр Махов. Він згодився поділитися своїми спогадами. Ми часто з ним спілкувалися, розуміли, як непросто йому через численні відрядження в зону бойових дій викроїти час для написання таких спогадів. Нашу співпрацю перервала нова війна, і Олександр став не тільки журналістом, а й бійцем-добровольцем, захисником України. «Буду битися!» – заявив він у редакції і пішов на фронт.

Пеклом тоді була вся розтягнута на сотні кілометрів лінія фронту. Але одними з найгарячіших стали в перші тижні війни бої на Сіверському Дінці та прилеглих до нього територіях Донецької і Харківської областей. Вони мали не тільки тактичне, а й велике стратегічне значення. Олександр воював у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади. Легендарної бригади з героїчною історією і бойовим шляхом, який триває.

Олександр Махов був її бійцем, але водночас залишався журналістом. І про це переконливо свідчать поширені у фейсбуці його замітки, написані між боями. Перший пост із фронту він опублікував у фейсбуці 5 березня: «Я на Донбасі. Я там, де має бути захисник. На передовій. Разом зі мною – найкращі люди цієї держави. Пишаюся бути поруч з ними в одному окопі. У першу ніч – прийняв перший бій. Руки не забули. Ми готові битися і відвойовувати кожен метр української землі. Це наша країна!».

А ось пост за 11 березня 2022 року: «Притуляєшся до землі ще сильніше. Намагаєшся рити ногами промерзлу землю, щоб зробити хоч якесь углиблення. Хочеться жити. А кожен маленький пагорбик здається надійним укриттям. Я тепер знаю цей нестерпний звук, коли літак заходить для удару. Смерть –ница тварюка. Втрачати побратимів, з якими їв один сухпай на двох, – важко. Герої – вмирають. Ми помстимося, браття!».

У своєму останньому пості він закликав кожного пишатися нашою, українською, армією та палко вірити в ЗСУ: «Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки – танками у кількості як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, виконроби, кухарі гасять “другу армію світу”. Я хочу, щоб ви пишалися нашою армією. Ми б’ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ».

Станція трамвая імені Олександра Махова

В одному з таких боїв у селі Довгенькому на Харківщині, на сімдесятий день війни, Олександр Махов загинув. І того ж дня з історії про нього почав своє телевізійне звернення до українців Президент України Володимир Зеленський: «Сьогодні на Харківщині, у боях під Ізюмом загинув Олександр Махов – журналіст, який по-особливому відчував, що означає ця війна… І завжди без марнославства, і завжди серед найсміливіших, і серед перших. Працював у найгарячіших точках. Намагався привезти справжній матеріал, сильний. У 2017 році він першим з українських журналістів був на нашій станції в Антарктиді. Коли прийшов сovid, він не побоявся. Два тижні жив у Санжарах, куди привезли українців із Китаю… Він з першого дня повномасштабної війни був на фронті. Ми обов’язково отримаємо для України перемогу. Упевнений, це було мрією Олександра. І ми її реалізуємо. Вічна пам’ять йому та всім нашим героям, які віддали життя за Україну!» – сказав глава держави.

У тому бою під Ізюмом, коли в село увірвалася колона російської бронетехніки, сержант Олександр Махов виявив особистий героїзм: знищив ворожу БМП разом з п’ятьма загарбниками. Ворожа атака була зупинена, але під час відходу рашисти відкрили вогонь з артилерії. Олександр отримав осколкове поранення, яке стало смертельним. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету України та вірність військовій присязі Олександру Махову Указом Президента було присвоєно орден «За мужність» III ступеня (посмертно). На честь Олександра Махова названі вулиці в Києві та Ізюмі.

І ще про одну історію, пов’язану з іменем Олександра Махова, хотілося б згадати. За місяць до своєї загибелі він записав з фронту відео для своєї нареченої, журналістки Анастасії Блищик, запропонувавши їй руку, серце і тимчасово кільце від гранати замість обручки. Анастасія після смерті Олександра вирішила піти служити в українську армію.

«ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДИНОЮ В БУДЬ-ЯКІЙ СИТУАЦІЇ»

Його ім’я широко відоме не тільки в українській, а й у світовій фотожурналістиці. Адже він знімав для таких популярних засобів масової інформації, як «Радіо Свобода», Reuters, BBC, Associated Press та інших. За його словами, фотографом він мріяв стати з 15-ти років. А почалося все з того, що в однокласника батько був фоторепортером, та ще й спортивним. Їздив на олімпіади, чемпіонати світу, на лігу чемпіонів, дітей на стадіон брав. Про таку професію можна було тільки мріяти. «У мене ж був дзеркальний “Київ-19”, я відвідував фотогурток в “домє пєанєров”. Після закінчення школи в голову запало – “хочу бути фотографом”. Тоді ще вочевидь не заради миру у цілому світі, а радше з марнославства», – щиро зізнавався Максим Левін.

Максим Левін

На догоду батькові він закінчив КПІ за спеціальністю «інженер комп'ютерних систем». Після цього з легкою душею почав торувати шлях фотожурналіста. Спочатку був напівмаргінальний журнал «Пенсія», потім – газета «Киевские Ведомости», фотоагенства «Фотолента», УНІАН. Протягом 2007–2008 рр. здобув багато корисного досвіду в «Газеті 24». Далі – фриланс для журналів «Фокус», «Профіль», «Український Тиждень», агентства Associated Press…

Максим якось зауважив, що кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну. Безсумнівно, сам він теж прагнув до цього. Особливо тоді, коли був окупований рашистами Крим і почалася кривава і руйнівна війна на Донбасі. Тому й опинився в епіцентрі цієї війни, в Іловайському котлі. Найбільш тривожною була ніч перед виходом з нього. Ось як описав її Максим Левін: «Ночували в школі у Многопіллі. З речей тільки техніка. Рюкзаки в машині, під боком лише камера: щоб не втрачати секунди на збори в разі чого. Бійці тут і там в коридорах, просто на бетонній підлозі. Підвалу немає. ”Буде вихід. Під ранок”. Коридорами ходять чутки про перемовини з росіянами. Обмін на полонених росіян. Торги. Розуміння невідворотності настання ранку трусить тіло. Контролювати неможливо. Страшно. Ще й холод собачий під ранок. Працюють “Гради”. Я знайшов місце на підлозі під стінкою. Колотить. Підходить хтось із командирів і накриває мене своїм кітелем. Турботливо, як батько. Залишатися людиною в будь-якій ситуації… Згадую щороку. Дякую тобі, війно, що познайомила зі стількома надзвичайними людьми. Пам'ятаю тих, хто не повернувся. Кожного. Якась маленька деталь, спогад – і вже очі на мокрому місці».

Під Краматорськом. Квітень 2014 р. Фото Максима Левіна

Максим тоді вибрався з того проклятого котла. Побачене й пережите в Іловайську спонукало його до створення в 2014 році разом з колегою Маркіяном Лисейком проєкту AFTER ILOVAISK для збереження пам’яті та переосмислення значення подій серпня 2014 року військовими, їхніми родичами та українським суспільством загалом. Фотодокументування Максимом Левіним цих та інших подій лягло в основу багатьох відео- і фотопроєктів для таких організацій, як ВООЗ, UN, UNICEF, OSCE, UN Woman.

Йому вдалося вижити в Іловайську і розповісти світові про його трагедію, але нова війна, що почалась у лютому 2022 року, обірвала Максимове життя. Разом із ним загинув під Києвом його товариш, військовослужбовець Олексій Чернишов, з яким він працював упродовж багатьох років. Їх обох свого часу поранили під час Революції Гідності. Однак зйомка, на яку вони вирушили 13 березня 2022 року, виявилася для них останньою.

Того дня вони вирушили в села Гута-Межигірська та Мощин Вишгородського району, щоб задокументувати злочини російських агресорів. Свою машину залишили в лісі, на деякій відстані від населених пунктів. Далі прямували пішки, не знаючи, що в тій місцевості ще залишилися окупанти і тривають бойові дії. Відтоді зв’язок з ними зник. Тільки 1 квітня після тривалих пошуків були знайдені тіла Максима Левіна і Олексія Чернишова. У звіті розслідувачів із групи «Репортери без кордонів» ((RSF) були зафіксовані обставини цієї трагедії. На місці події RSF знайшли кілька куль, а також документи, що посвідчують особу Чернишова, відшукали кілька предметів, які свідчать про присутність російських солдатів на місці вбивства. Поблизу місця, де знайшли обпалене тіло Чернишова, група розслідувачів виявила каністру з бензином. Також відшукали кулю в ґрунті на місці, де знайшли тіло Левіна. Це свідчить про те, що, ймовірно, він був убитий однією, можливо, двома кулями, випущеними з близької відстані, «коли уже був на землі», вважають правозахисники.

Евакуація з Ірпеня. Фото Максима Левіна

«Аналіз фотографій з місця злочину та вилучених речових доказів чітко вказують на страту, якій, можливо, передував допит або навіть катування. У контексті війни, сильно відзначеної пропагандою та кремлівською цензурою, Макс Левін та його друг заплатили життям за боротьбу за достовірну інформацію. Ми зобов’язані їм правдою. І ми будемо боротися, щоб ідентифікувати та знайти тих, хто їх стратив», – наголосив після розслідування генеральний секретар RSF Крістоф Делуар.

Максим Левін удостоєний ордена За заслуги» III ступеня (2015 р.), ордена «За мужність» III ступеня (посмертно). Він лауреат премії імені Георгія Гонгадзе (2022 р.) та інших премій і відзнак. Рішенням Боярської міської ради від 30 червня 2022 року вулиця Заводська міста Боярки перейменована на вулицю Макса Левіна.

ВІН МАВ ТАЛАНТ ЖУРНАЛІСТА, ХУДОЖНИКА І ПЕДАГОГА

Це був для нас скорботний день. Два тижні тому ми побували в селі Рудницькому, на могилі нашого побратима, колеги по багаторічній спільній праці в редакції газети «Урядовий кур’єр» Володимира Герасименка. Він народився в Рудницькому колишнього Баришівського, а нині Броварського району в 1948 році й у рідному селі 3 березня 2022 року за трагічних обставин загинув. Тільки через 25 днів знайшли його понівечене тіло й поховали на місцевому цвинтарі.

Володимир Герасименко

Його життєвий і журналістський шлях був нам добре відомий. Мені, приміром, – ще зі сімдесятих років, коли Володимир Олексійович працював у відділі ілюстрації республіканської газети «Правда України», а я у відділі промисловості газети «Радянська Україна». Наші редакції розміщалися на сусідніх поверхах і були непогано обізнані у справах одна одної. Було б перебільшенням стверджувати, що ми дружили редакційними колективами (бо певною мірою конкурували), а от більшість журналістів підтримували між собою товариські контакти. Ілюстратори чи не найбільше, бо не раз доводилося виручати один одного оперативними подієвими знімками.

Володимир Герасименко невдовзі (наскільки пам’ятаю, за редакторства Андрія Зоненка) був підвищений до рангу керівника відділу. Як пригадав у розмові зі мною фотокореспондент «Правди України» тих часів Петро Приходько, Володимир Герасименко мав повагу серед підлеглих і вважався в редакції «людиною на своєму місці». «Працювати під його керівництвом було безпроблемно, – додав Петро Олексійович. – Не пригадую, щоб він на когось з нас підвищував голос. Був завжди врівноважений, неконфліктний, спокійний і, що не менш важливо, добре обізнаний із фотосправою та ілюстративно-художнім оформленням газетних сторінок і номерів».

Знаючи Володимира Олексійовича як хорошу, надійну людину і як справжнього професіонала, ми й запросили його в редакцію газети «Урядовий кур’єр» на посаду редактора відділу ілюстрації. І не помилилися, бо він цілком забезпечив цей неспокійний напрям редакційної роботи. Водночас він зумів швидко й успішно освоїти комп’ютерну справу, що було особливо цінним з урахуванням застосування редакцією електронної техніки, сучасної редакційно-видавничої системи.

І ще одну грань таланту ми відкрили в ньому. Виявилось, що Володимир Олексійович має неабиякий хист художника, вмілого ілюстратора не тільки газетних сторінок, а й книг, творця графічних ескізів, колоритних художніх полотен. Не одному з нас пощастило отримати від нього мистецькі подарунки, які й досі з нами, у наших домівках.

Під час згаданого на початку нашого перебування в Рудницькому нам розповіли, як Володимир Герасименко, уже перейшовши на пенсію, вирішив вести на громадських засадах уроки малювання у позакласний час для дітей його рідного села. Крім таланту художника, мав Володимир Олексійович здібності педагога, і це в розмові з нами теж відзначили вчителі місцевої школи, додавши, що він просто любив дітей, працювати з ними.

До повномасштабної війни Герасименко жив переважно в Києві, але постійно приїздив у рідне село, розташоване за сімдесят кілометрів від столиці, мав тут домівку і город. За словами Ірини Борзак, старости села, земля в нього не гуляла, він був дбайливим господарем. На початку війни Герасименко з родиною приїхав у Рудницьке, бо вважав (як і багато інших вихідців із села), що в ньому буде безпечніше. Але сталося навпаки. Другого березня в село зайшла велика колона ворожих танків і бронетранспортерів, десятки рашистів. Атака загарбників на Київ захлинулася, і в таких населених пунктах, як Рудницьке, вони зупинили свій рух. Зупинившись, почали на зайнятих територіях встановлювати свій жорстокий режим, руйнувати будівлі, убивати непокірних людей. У Рудницькому вони почали з того, що розстріляли з автомата меморіальну дошку на будівлі школи, якою односельці увіковічнили пам’ять випускника школи Віктора Бондара, що воював у 2014 році в зоні АТО на Донбасі й там загинув.

Воїни, які звільнили Рудницьке

Третього березня і в наступні дні по селу поповзла зловісна чутка про зникнення журналіста Володимира Герасименка. Того дня, як розповіла його дружина Лідія, він перекусив на кухні, похвалив її млинці з яблуками і вийшов на вулицю. Більше вона його не бачила. На телефонні дзвінки він не відповідав. Шукати його жодної можливості не було. Рідні Володимира ще сподівались на те, що окупанти утримують його в якомусь із підвалів. Але правда виявилась гіркою: він був по-звірячому катований і вбитий ще того рокового дня 3 березня, а його тіло знайшли неподалік від домівки тільки 28 березня 2022 року, коли Рудницьке було звільнене від рашистів. Ніхто не знає, що саме підштовхнуло росіян так жорстоко розправитись із чоловіком. Але односельці пригадують: убитий завжди мав свою думку і як журналіст не боявся її висловити. Можемо це підтвердити: так, він був людиною врівноваженою, спокійною, толерантною. Але водночас твердою і непохитною у своїх переконаннях, рішеннях і діях.

…Ми схилили в скорботі голови над його могилою. Вона – поруч із могилами його батька й матері. А неподалік – свіжі могили Герасименкових земляків: Максима Капиці й Віктора Коваленка, над якими державний прапор України. Вони віддали своє життя на передовій, захищаючи священні рубежі нашої землі далеко від цих місць. Але, як виявилось, такою ж передовою стало і їхнє невеличке рідне село. І журналіст Володимир Герасименко теж належить до їхньої когорти, до захисників нашої Вітчизни, до нації, яку багато хто і в різні віки хотів покорити. Не вийшло тоді, не вийде й нині.