Автор фото, DARREN CONWAY/BBC
За новими оцінками неназваних американських чиновників, в Україні різко зростає кількість загиблих на війні. Кореспондент ВВС Квентін Соммервіль зараз на передовій на сході країни, де підрахунок загиблих став сумною повсякденністю.
- NYT назвала втрати військових за півтора року війни в Україні
- "Найбільше шокують втрати друзів". Як 59-річний "кіборг" пройшов Сєвєродонецьк, Херсон і Бахмут
Тіла невідомих солдатів лежать у невеликому морзі біля лінії фронту на Донеччині, де з ними розмовляє працівниця Марго.
"Це може звучати дивно… але я хочу вибачитись за їхню смерть. Якось віддячити їм. Це так, ніби вони чують, але не можуть відповісти", – пояснює 26-річна жінка.
Вона сидить за столом перед важкими дверима моргу з ручкою у руці. Її робота – фіксувати дані про полеглих.
Втрати України у війні є державною таємницею, тому влада не називає кількість загиблих – але Марго знає, що це – величезні цифри.
Дані засекречені, але американське видання New York Times із посиланням на американських чиновників нещодавно писало про 70 000 убитих і від 100 000 до 120 000 поранених.
Це приголомшлива цифра з огляду на те, що збройні сили України всього налічують лише пів мільйона людей. Крім того, на сьогодні ООН зареєструвала 9177 смертей серед цивільних.
На внутрішній стороні правої руки Марго – невелике татуювання із зображенням матері й дитини, там вказана дата народження її сина. У неї жовто-блакитний манікюр і чорна футболка з написом "Я – УКРАЇНКА".
"Найскладніше — це коли бачиш мертвого молодого хлопця, якому немає й 20-22 років. І розумієш, що він помер не своєю смертю, – каже вона. – Їх убили. Убили за свою землю. Це найболючіше. До цього не можна звикнути".
За словами Марго, найважчим у її житті був день, коли до моргу привезли її цивільного чоловіка. 23-річний Андрій загинув у бою 29 грудня 2022 року.
"Він загинув, захищаючи свою Батьківщину, – каже вона. – Було важко. Але потім я вкотре переконала себе, що маю бути тут, маю допомагати полеглим".
Автор фото, DARREN CONWAY/BBC
Підпис до фото,
Найважчим для Марго був день, коли їй довелося опізнати тіло свого цивільного чоловіка
За словами Марго, ця робота дуже загартувала її: як би не було важко, вона ніколи не плаче на людях.
"Я тримаю все в собі до вечора, аж поки не прийду додому. Ніхто не бачить моїх сліз".
У квітні, коли з'явився витік документів Пентагону, кількість загиблих українських бійців там оцінювали значно меншими цифрами — 17,5 тис людей. Дані в документах стосувалися лютого 2023 року.
Ймовірне суттєве збільшення кількості загиблих до 70 тисяч можна частково пояснити українським контрнаступом. У перші дні українській піхоті було особливо важко – "гірше, ніж у Бахмуті", сказав мені один комбриг, який там воює.
Зараз Україна змінила тактику, але прорив російської оборони у червні дорого обійшовся, зокрема, молодим нещодавно навченим солдатам. Вони щодня помирали "десятками", розповів мені у червні один старший сержант, який воював у районі села Велика Новосілка на Донеччині.
У цьому морзі, одному з багатьох на лінії фронту, намагаються встановити імена всіх невідомих солдатів, доставлених просто з поля бою.
Мішки для тіл по одному виносять на вулицю і починаються пошуки підказок. Всередині першого мішка – тіло молодого чоловіка, в нього відкриті очі, а руки обрежно схрещені на колінах. Обличчя порізане, збоку на нозі – рана. Виносять ще одне тіло, на правій руці відсутні пальці, форма у багнюці й крові.
Працівники моргу розкривають їхні кишені – там предмети повсякденного життя: ключі, мобільний телефон, гаманець із сімейними фото. Після смерті все це стає підказками, які можуть об'єднати загиблих воїнів з їхніми сім'ями.
Написане чорним маркером на мішку для тіл слово "Невідомий" закреслюють і вказують ім'я чоловіка та дані про підрозділ, у якому він воював.
На армійському пікапі приїхала група командирів різних рангів. Курячи цигарки, вони ходять моргом. Вони тут, щоб оглянути одного з загиблих, який, можливо, воював з ними. Схоже, боєць загинув внаслідок артилерійського удару – у нього відсутня частина голови, а на тілі важкі рани.
"Це складно, неприємно, але необхідно. Це частина нашої роботи. Хлопців треба провести як слід", – каже заступник командира батальйону з позивним "Адвокат".
Реальні масштаби втрат видно на українських кладовищах.
У вечірньому сонці біля Краснопільського цвинтаря в Дніпрі соняхи схилили важкі жовті голови – почесна варта біля свіжовиритих могил, що розтягнулись дедалі ближче до периметра.
На одній з таких могил самотньо плаче 31-річна Оксана. На неї з фото дивиться її загиблий чоловік Павло. Бородатий, кремезний молодший сержант був чемпіоном з паверліфтингу та персональним тренером. Він загинув у листопаді, під час наступу ЗСУ під Ізюмом.
Автор фото, DARREN CONWAY/BBC
Підпис до фото,
Оксана плаче біля могили чоловіка, який загинув у листопаді
"Він добровільно пішов захищати нашу країну, – каже Оксана. – Він був воїном у душі – волелюбним. Втіленням нашого українського духу".
На ідентифікацію тіла Павла знадобився час – його тіло сильно обгоріло. Зрештою чоловіка впізнали за татуюванням.
Над кожною могилою на кладовищі майорить жовто-блакитний український прапор – їх тут сотні. Кожен прапор – ознака великої хвилі втрат, яка щодня несеться східними й південними полями битв, заповнюючи цвинтарі в містах і селах по всій Україні.
Автор фото, DARREN CONWAY/BBC
Підпис до фото,
Чоловік Оксани Павло загинув під Ізюмом
За півтора року війна торкнулась практично кожної української родини. Проте, схоже, бажання боротися не слабшає. А втрати зміцнили рішучість українців до перемоги.
Оксана сказала Павлу: якщо він загине, то воювати піде вона. Останні два місяці жінка служить в підрозділі аеророзвідки в районі Бахмута.
За тиждень після нашої зустрічі на цвинтарі Оксана у бронежилеті прямує на передову позицію у пошуках російського протитанкового підрозділу, який б'є по українських військах. Коли добираємось на потрібну позицію, нас накриває оглушливий гуркіт артилерійського вогню.
Автор фото, DARREN CONWAY/BBC
Підпис до фото,
Зараз Оксана теж воює
Я запитую її, чому вона наражає себе на таку небезпеку. "Це мій моральний обов'язок", – відповідає вона, граючись срібною обручкою на правій руці.
"Мені просто потрібно продовжити те, що він почав. Щоб всі його зусилля не були марними. Волонтерство й донати — це добре, але я хочу бути частиною цього, частиною нашої перемоги в майбутньому".
Заступниця міністра оборони України Ганна Маляр раніше пояснила, чому Україна не розголошує втрати на війні й попередила про кримінальну відповідальність за це.
За словами Маляр, у військовій справі певні дії залежать від відсотка загиблих і поранених щодо загальної кількості військовослужбовців, і тому, "якщо ці цифри відомі, ворог може наперед прорахувати наші дії".
"Якщо у ворога буде така інформація, вони почнуть розуміти деякі наші наступні кроки", – наголосила Маляр.
Війна важким тягарем лягла на плечі бійців 68-ї окремої єгерської бригади, які зупиняють наступ росіян на східному фронті, недалеко від міста Куп'янськ.
Під камуфляжною сіткою ми намагаємось сховатись від спеки та постійної небезпеки російських дронів.
Заступник командира батальйону з позивним "Лермонтов" у задумливому, похмурому настрої. За свіжозвареною кавою він прогнозує, що шлях до перемоги буде довгим.
Росіяни не зупиняться, каже він, "з ними неможливо домовлятись". Захід цього не розуміє. Молоді солдати, які очікували повернутись додому за рік, зараз бачать, що це триватиме довше.
Сам він воює на Донбасі з 2014 року.
"Як вам тоді здавалось, скільки ще триватиме ця війна?", – запитую я. "10 років", — відповідає він.
Його похмурий настрій – зрозумілий. 1 серпня в його бригаді загинув головний сержант і два інші сержанти.
"Він був легендою", – каже Лермонтов. Автівка загиблого досі припаркована поруч, там, де він її залишив. Усі особисті речі ніхто не чіпав, вони досі всередині.
Поки ми говорили, у Лермонтова завібрував телефон. Йому написала мати загиблого солдата. Вона хотіла дізнатись, чому хлопців надсилають атакувати російські окопи, якщо Україні надали так багато сучасного західного озброєння. Але на цій майже кілометровій лінії фронту бійцям не вистачає новітньої бронетехніки й далекобійних знарядь. Реальність така, що багатьом українським солдатам доводиться обходитись тим, що є.
"У мене немає для неї відповіді, вона не розуміє… у нас немає всього", – пояснює він мені.
На церемонії нагородження в саду будинку, де розмістились військові, я зустрічаюсь з командиром бригади полковником Олексієм. Він щойно повернувся з похорону головного сержанта.
"Ми відбили дві великі [російські атаки]. Знайшли близько 35 тіл. Гадаю, ми знищили приблизно роту. Це великий успіх", – розповідає військовий.
Загалом втрати росіян у війні проти України – значно більші за українські. За останніми оцінками США, вони становлять близько 120 000 убитими. Але й чисельність населення і армії Росії – набагато більша. Українські солдати на передовій кажуть, що здатність Росії поглинати біль видається безмежною.
Я запитую полковника Олексія, що він каже сім'ям загиблих бійців.
"Я прошу вибачення за те, що не організував достатню безпеку. Можливо, я був поганий керівник, погано планував. І я дякую їм за те, що вони віддали у цьому бою".