Театральні аншлаги воєнного часу. Випадковість чи тенденція?

Театральні аншлаги воєнного часу. Випадковість чи тенденція? 13.03.2024 10:15 Укрінформ В українські театри дедалі складніше купити квитки на виставу день в день. Укрінформ спробував дослідити феномен такого шаленого попиту

Попри повномасштабну війну український театр живе, працює, готує прем’єри та має шалений глядацький попит. Більше того, є окремі вистави, квитки на які неможливо купити навіть за пів року. Хоча ні, можна – за спекулятивними цінами через дошки оголошень в Інтернет. І про цей «темний» бік популярності сучасного театру ми тут теж окремо розкажемо.

Причина театрального ажіотажу очевидна – стабільне зростання попиту на мистецький театральний продукт. Спробуємо розібратися в передумовах цього.

По-перше, відразу зауважимо, суперпопулярні вистави були і раніше, це не феномен воєнного моменту. Наприклад, прем’єра вистави «Кайдашева сім’я» в Національному академічному театрі імені Івана Франка відбулася у 2009 році – до сьогодні вона йде по кілька разів на місяць і купити на неї квиток майже неможливо. 

А квитки на легендарну виставу «За двома зайцями» в Молодому театрі були дефіцитними через постійні аншлаги протягом майже тридцяти років.

Очевидно, такий попит вже тоді полягав у появі українських вистав якогось іншого ґатунку і рівня, адже російська інформаційна машина, яка мала тривалий вплив на нашу культуру, розповідала нам про нас через призму «шароварів», намагаюсь створити смішний та недолугий образ і українця, і українського мистецтва. Тим часом режисери згаданих вистав працювали з українською класикою інакше – підкреслюючи нашу ідентичність, багаті традиції, світогляд, філософію. 

Ми розпитали про феномен популярності вистав-легенд та сучасних вистав з перших вуст.

Кайдашева сім’я

ДАЮЧИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ПОСМІЯТИСЯ, НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ТОРКАВСЯ ГЛОБАЛЬНИХ І ДУЖЕ БОЛЮЧИХ ПРОБЛЕМ

Режисер «Кайдашевої сім’ї» Петро Ільченко не виокремлює якийсь один чинник популярності, говорить, що феномен вистави у її цілісності, але найважливіше – це її автор Іван Нечуй-Левицький. Який написав нібито дуже легеньку, але дуже глибоку повість, тому що в ній вирішується питання навіть не одного століття – осмислюється категорія справжності і категорія фальсифікації, це й зараз актуально для України. 

«Або ми переможемо (а ми, я думаю, переможемо) і утвердимо нашу справжність, натуральність, гармонійність або і далі у нас буде гібридна еліта, бандитська структура, земля, де більшість цінують Іуду, а не Христа. Зараз я говорю це серйозно, з точки зору драми, а Нечуй-Левицький це побудував з точки зору комедії. Даючи нам можливість посміятися, він торкався глобальних і дуже болючих проблем. Все починається з проблеми фальсифікації жінки, яка фальсифікує свого чоловіка, виставляє його на посміховисько, фальсифікує модель сім’ї, підміняє своїм синам невісток, а потім відштовхує онуків. І все це – на рівні атома, бо ніби ніхто нічого дуже злого не робить, але Нечуй-Левицький відчув цей найглибший, фундаментальний атом. І мені здається що ми, як постановочна група, змогли це відчути – ми не стали «хохла травити», не стали щось розігрувати. Розпочинаючи з сільської коляди Петра Панчука (персонаж Омелько Кайдаш, – ред.) відбувається ніби комедійна, але насправді дуже серйозна розмова. У нас комедійний фінал – ми сподіваємося, що піде дощик – змиє все це і нас звільнить… Звісно, дощ це вже не змиє, нам треба кров’ю змивати, але в цьому теж мудрість Нечуя-Левицького, який підводив нас до того, що якщо кожен з нас хоча б краплинку докладе, то може і не треба буде в майбутньому кров’ю змивати, а достатньо буде дощу», – поділився своїми роздумами про виставу «Кайдашева сім’я» її режисер Петро Ільченко.

Серед вистав, які найдовше з аншлагами йдуть в Національному театрі, чимало української класики, поставленої режисерською елітою: «Украдене щастя» в різні періоди Гнатом Юрою, Сергієм Данченком та Дмитром  Богомазовим, «Енеїда» Сергієм Данченком, «Шельменко-денщик» Петром Ільченком. А у 2023 році – до театральних трендів через соціальні мережі та, як наслідок шалено дефіцитних квитків і потенціалу на сценічне довгожительство потрапили і вистави «Конотопська відьма» режисера Івана Уривського, яка стала лауреаткою Шевченківської премії 2024 (в театрі Франка) та його ж “Хазяїн” (Театр на Подолі).

Тамара Яценко

ДЕЯКІ ГЛЯДАЧІ СХОДИЛИ НА ВИСТАВУ «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» В МОЛОДОМУ ТЕАТРІ ПО 50 РАЗІВ 

Хочеться окремо зупинитися і на абсолютно унікальній легендарній виставі «За двома зайцями» – 815 разів блискуча актриса Тамара Яценко під шалені оплески виходила в ролі Проні Прокопівни на сцену Молодого Театру. 

«В першу чергу, це була заслуга режисера, він просто геній був, мав «чуйку», відчував акторів. На виставі глядачу не було сумно, не було нудно, це був екстрим і феєрверк», – згадує той час пані Тамара. 

Виявляється, «За двома зайцями» спочатку ставилася не «на неї», але коли режисер Віктор Шулаков попросив всіх акторів театру написати заяви «що я можу зіграти і що я хочу зіграти у цій виставі», вона написала: «можу і хочу Проню Прокопівну». Актриса спостерігала, як інші репетирували, аж якось пан Віктор запропонував: «А йдіть на сцену, побачимо що ви хочете, що ви можете». Так вона і увійшла в виставу і в театральну історію України. 

Вірогідно, Проня Прокопівна у виконанні Тамари Яценко так полюбилася глядачам ще й тому, що вона її створила не дурненькою, порожньою та недолугою, а наповненою – з красивим внутрішнім світом, обдарованою музично (у виставі актриса грала на скрипці і піаніно), з вразливою душею, хоча звісно, вона хотіла, щоб усе було «по-модньому». 

Вистава йшла на аншлагах майже 30 років і кожнісінька проходила по-іншому,  говорить пані Яценко. Завжди було відчуття сьогодення, невимушені імпровізації. Якось у мене сукня зачепилася за гвіздок і порвалося. Як далі грати? А я саме у цій сцені вже чекаю Голохвастова. Я кажу: Химко, голку, нитки! Костюмери відразу зорієнтувалися і вона на сцені зашила дірку! А я в цей час монолог: «Як би мені його краще прийняти чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи». 

Деякі глядачі сходили на цю виставу по 50 разів, а батько Тамари Яценко подивився її більш як 100 разів, йому дуже подобалося спостерігати за реакцією глядачів. 

Рішення про зняття «За двома зайцями» з репертуару прийшло, як говорить пані Тамара, само собою. Вона відчула, що треба вчасно залишити цю роль, бо дехто почав називати її «актриса однієї ролі», а це зовсім не так, в чому всі відразу й переконалися, коли після Проні вона почала грати в Молодому «Голубку» (режисер Андрій Бакіров) – роль мадам Александри зовсім іншого плану. 

ЯК ТІЛЬКИ В УКРАЇНІ РОЗВИНУЛОСЯ ТЕАТРАЛЬНЕ ПРОДЮСЕРСТВО, З’ЯВИЛОСЯ І СУЧАСНЕ ПРОЧИТАННЯ КЛАСИКИ

Академічні театри традиційно тяжіли до українського драматургічного спадку та його класичного трактування. Але, як тільки в Україні розвинулося театральне продюсерство, розширилося і сучасне прочитання нашої класики, оскільки продюсери відчували існуючий запит суспільства побачити класичну історію буквально у своїх сусідах!

Вистава «Кайдаші 2.0» в Дикому театрі

У 2019 році незалежний «Дикий театр» поставив «Кайдаші 2.0» і…  квитків – теж не докупитися, вони й до сьогодні розлітаються, як гарячі пиріжки. 

Але про все по черзі. Довгий час український театр існував у системі, коли митці творили виключно за рахунок державних чи муніципальних грошей, а потім настала зламна точка – у театральному світі з’являється продюсер, який починає відповідати власними грошима за успіх чи провал вистави. Відповідно, він почав враховувати запити, розуміти і досліджувати свою цільову аудиторію, користуватися інструментами маркетингу. 

У 2016 році в Україні з’явився незалежний «Дикий театр», який самоокупається та задає тренди. Перед тим, як піти в театральне продюсерство, його засновниця Ярослава Кравченко мала досвід роботи в Національному театрі Франка, куди прийшла працювати з телебачення (де займалася реальними історіями та розслідуваннями, як журналіст). 

«Коли я пішла в театр Франка, а це – театр мрії для кожного театрознавця чи театрального митця – мені подобалося те, що там йшло, але я зрозуміла, що там дуже мало вистав про сучасне життя. Я почала шукати такі вистави по Києву і зрозуміла, що майже немає нічого, що може відповісти на питання, які у мене, як у людини, що активно живе сьогодні, виникають», – розповіла пані Ярослава. 

Ярослава Кравченко

Це і сподвигло її задуматися над тим, щоб створити саме такі вистави. Вона зізналася, що спроба піти в продюсування була ризикованою, тому що колишня журналістка нічого не знала про те, як робиться театр, але знала, як робиться піар театру, і це була її найсильніша сторона. 

Тоді в Україні ще було мало професійних театральних продюсерів чи менеджерів, але від Майдану запит до ідентичності почав набирати обертів,  Революція гідності змінила суспільство, воно почало переосмислювати себе, а мистецтво не «чіпляло» проблематику цього нового суспільства. Як наслідок з’явився «Театр переселенців» (Наталка Ворожбит), «PostPlay» (драматурги Ден та Яна Гуменні, режисери Галина Джикаєва та Антон Романов), «Дикий театр» та інші.

«І вже «Дикий», радше, задав курс, як зробити театр комерційно успішним, став прикладом того, що театр може заробляти. Ми були в багатьох випадках засновниками трендів – розвивали соцмережі, робили круті зйомки під кожну виставу, не просто афішу, а характер-постер, тобто якісь штуки, до яких державний театр дійшов трохи згодом», – говорить пані Кравченко.

ТЕАТРИ ЗРЕШТОЮ РОЗГЛЕДІЛИ, ЩО СПІВПРАЦЯ З БУДЬ-ЯКИМИ ІНШИМИ СЕГМЕНТАМИ МОЖЕ ПРИНОСИТИ СУТТЄВУ КОРИСТЬ

У той період почалося стрімке зростання та збільшення попиту на все українське: книговидання, музику, різноманітні мистецькі проєкти і, звісно, на театр. Український контент почав конкурувати і виштовхувати російський, російськомовний або просто неактуальний, з’являлися нові ідеї, нове потужне свіже дихання. 

У 2017 році на відкритих конкурсах почалися зміни керівників державних театрів – вигравали не домовленості, а концепції (Ольга Пужаковська очолила Львівський театр Лесі, Дмитро Весельський – Український малий драматичний театр, Уляна Мороз – Львівський обласний театр ляльок,  Юлія Пивоварова – Одеський театр ім. Василя Василька та багато інших). 

У 2018 році пробудився активний медійний інтерес до театру – з’явився телевізійний проєкт «#NeoСцена» з ведучим Олегом Вергелісом (1967-2022) в ефірі каналу Суспільного «UA:Культура», розпочала свою роботу «Театральна риболовля», почав роботу телеграм-каналі «Театр Мало Букв», засновано Всеукраїнський театральний Фестиваль-Премія «ГРА». В Укрінформі значно побільшало якісних «театральних» матеріалів, а газета «Дзеркало тижня» почала використовувати термін «театральний блогер».

Олег Вергеліс

«Ще вчора про театральне завтра говорити було надто складно. Театральний менеджмент відмахувався від запитань про цільову аудиторію; не мав відповіді про свою місію та завдання; навіть на рівні національних театрів ігнорувалися базові потреби в брендуванні – стилістично афіші могли мало чим відрізнятися від мальованих вручну взірця XX століття. А тим часом на дворі – перша чверть XXI. Й театр почав змінюватися», – говорить театральний аналітик Сергій Винниченко. 

Сергій Винниченко

Якщо перші кроки відбувалися через пряму конкуренцію із кіно (на першому етапі глядач робить вибір очима, й певний час театральна афіша суттєво поступалася кіношній). З появою Українського культурного фонду із його вимогами до подання заявок театральні митці почали розбиратися у формулюванні мети своїх проєктів, виділяти цільову аудиторію, складати план реалізації, кошторис та підкріплювати це комунікаційною стратегією. Театри зрештою розгледіли, що співпраця з будь-якими іншими сегментами не є шкідливою, а може приносити суттєву користь. Відомого в театральному світі актора Олексія Гнатковського після ролі у фільм «Довбуш» примітило ширше коло глядачів, що підсвітило чудові вистави за його участю у Франківському драмтеатрі (зрештою, тільки після прем’єри «Довбуша» сторінка Гнатковського з’явилася у Вікіпедії). 

Театри залучають до створення афіш своїх прем’єрних вистав крутих українських графіків (афішу вистави Максима Голенка «Червоне, чорне і знову червоне» створює Андрій Єрмоленко, постер вистави Михайла Урицького «Намалюй мені літак» – Нікіта Тітов). 

Актуальні кіносценарії до виходу на екран отримують сценічне втілення («Погані дороги» побачив глядач у сценічній версії Тамари Трунової, а вже згодом авторка Наталка Ворожбит представила свою кіноверсію. З п’єси «Гей-парад» Ігоря Білиця з’явилися одразу дві вистави – з оригінальною назвою Олексій Доричевський зробив постановку у «Дикому театрі», Владислав Писарев випустив виставу «Родина «Веселка» у Сумському національному театрі ім. Михайла Щепкіна, а вже потім в прокат вийшов фільм «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка). 

КВИТКИ НА ДЕФІЦИТНІ ВИСТАВИ ПОЧАЛИ МАСОВО З’ЯВЛЯТИСЯ В ПРОДАЖУ НА СЕРВІСІ ОГОЛОШЕНЬ OLX

Театральне життя завирувало. Суттєво збільшився попит на якісний театральний продукт, але зворотний бік великої популярності вистав – неможливість купити на них квитки не те що день в день, але й за пів року. Проте, квитки на дефіцитні вистави почали масово з’являтися в продажу на сервісі оголошень OLX. Рекордсменом за пропозицією на цьому ресурсі є вистави Національного театру Франка. Наприклад, на «Марію Стюарт», премʼєра якої ще навіть не відбулася, в касі вже квитків немає, але на OLX я їх знайшла. За квитки в ложу перший ряд першого ярусу просять 600 гривень (при офіційній вартості від театру 120 грн), балкон перший ряд другого ярусу – 400 гривень (при офіційній вартості 100 грн), в партер перекупи пропонують потрапити за ціною 1200 гривень (при тому, що офіційна «стеля» вартості квитків на цю виставу 800 гривень).

Конотопська відьма

«Кайдашева сім’я» та «Конотопська відьма» – на сайті театру чи в касах розкуплена на пів року вперед, але перекупники радо вам їх продадуть втридорога, хоча, якщо порахувати, то в усі чотири! 

Про боротьбу Національного театру Франка з цими спекуляціями нам розповіла керівниця відділу реклами та зв'язків із громадськістю Анастасія Коржова: «Ми знаємо акаунти, з яких купують квитки для перепродажу – ми блокуємо їх, знімаємо бронь, але так само швидко ці люди створюють нові акаунти. Ми ввели складну перевірку квитків перед входом до театру – багато з квитків, придбаних у шахраїв, відсіюються. Ми намагаємося домогтися від OLX блокування перепродажу квитків (така опція у них є, приміром, коли це стосується продажу зброї чи навіть сіток для вилову риби). Але поки що змушені визначити, що наших кроків недостатньо, аби спинити цю «діяльність». 

Більше того, серед квитків, придбаних на OLX, трапляються й фейкові, що постійно фіксують адміністратори, і це ще один привід для незадоволення глядачів, які сплатили втридорога й не потрапили на виставу.

Проте, зауважила пані Анастасія, простий розрахунок дає зрозуміти, що і без OLX було б дійсно важко купити квиток. Бо за місяць (і це театр грає щотижня) – виставу можуть подивитися близько 3,5 тисячі осіб. Тобто навіть рік показів не дасть глибинних змін щодо запиту. 

«З одного боку, це велике щастя, що до театру неможливо потрапити. З іншого – люди дійсно серйозно роздратовані, є дзвінки, листи і коментарі, сповнені обурення і безпідставних звинувачень, інколи – пропозицій, абсолютно відірваних від реальності. Але в основі цього всього – глядацька любов до нашого театру», – розповіла Анастасія Коржова.

ЦІНОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ОДИН З ВИХОДІВ З СИТУАЦІЇ, КОЛИ ПОПИТ ПЕРЕВИЩУЄ ПРОПОЗИЦІЮ 

То чи можна вийти з ситуації, коли попит перевищує пропозицію? Є кілька перевірених театрами варіантів. Зокрема, користуватися ціновим регулюванням. Що й робить вже згадана гіперпопулярна «Конотопська відьма» – для тих, хто може собі дозволити заплатити істотно більшу ціну – Національний театр вже вдруге запропонував спеціальні покази з вартістю квитків до 5000 грн. Тут і врахування глядацького запиту, і соціальна відповідальність – зібрані надприбутки спрямовані на придбання дронів для ЗСУ. 

Звісно, це не рецепт для всіх, кожен театр вирішує для себе сам. Наприклад, Ярослава Кравченко припускає, що на вистави «Дикого» дехто з глядачів прийшов би і за 3 тисячі гривень, але їх прийшло, мабуть, чоловік 20, то краще, щоб їх прийшло 120 по 500. Прибуток той же, а глядацьке охоплення набагато ширше.

«Я не хочу експериментувати, тому «Дикий» театр скільки може дотримується демократичних розцінок на квитки. Ми незалежний театр і не можемо собі дозволити непродані зали. Після початку повномасштабної війни «Дикий» підняв середню вартість квитка, тепер верхня планка – 1000 гривень. Це продиктовано насамперед тим, що все подорожчало, а актори за гонорар від вистави принаймні мають хоча б раз сходити в магазин і купити продукти на 2-3 дні», – додала Кравченко. 

А взагалі за місяць незалежний театр має заробляти суму, яка б покрила зарплати, оренду приміщень і техніки, плюс накопичити певну суму на виробництво наступної вистави (зазвичай на це колектив працює мінімум чотири місяці).

ПРЕМ’ЄРА ЛІВОГО БЕРЕГА – БРИТАНСЬКА ФРАНШИЗА «З ЦІЄЮ ВИСТАВОЮ ЩОСЬ НЕ ТАК» – СТАЛА АНШЛАГОВОЮ ВІД  ПОЧАТКУ

Можна також піти шляхом збільшення кількості глядачів на одному показі якоїсь конкретної вистави. Як це зробив Театр драми і комедії на Лівому березі – зі своєю суперпопулярною роботою «З цією виставою щось не так» постановки Емі Марчант вони виходять за межі театру і переносять виставу на сцену Міжнародного центру культури і мистецтв (колишній Жовтневий палац) – а це стрибок з 370 місць у глядацькій залі – до понад дві тисячі! 

«Наша нещодавня прем’єра – британська франшиза «З цією виставою щось не так» – стала аншлаговою від  початку,  – розповіла нам директорка-художня керівниця Театру на лівому березі Олеся Жураківська. – Декорація для цієї вистави надскладна, тому ми граємо її зазвичай два дні поспіль, а на новорічні свята – взагалі три дні. І всі дні – аншлаги. Є глядачі, які приходять майже на всі покази і кожного разу приводять з собою нову компанію. Це  дійсно унікальна для України історія. Вона складна не лише по декорації, а й по проведенню і підготовці акторів, а ще дуже дорога в виробництві. І ми щасливі, що докладені зусилля досягли омріяної мети». 27 березня, в Міжнародний день театру, вони вирішили зіграти цю виставу в МЦКМ «Жовтневий». Команда театру говорить між собою, що вони навіть заздрять тим, хто побачить її вперше.

Олеся Жураківська. Вистава "Корсиканка" 

У театрі на Лівому березі є ще одна суперпопулярна вистава-довгожителька «Корсиканка», яка понад 20 років залишається в репертуарі, постійно збирає аншлаги, а квитки розкупаються за кілька тижнів до показу. 

«Для мене це особиста історія, в якій я граю з самого початку, це була моя найперша головна роль у театрі. Це вистава, яку багато хто дивився ще в дитинстві, а тепер приводить на неї своїх дітей. Ми говоримо, що ця вистава надихає  та дарує гарний настрій. А ще допомагає морально відновитися нашим військовим та тим, хто перебуває в шпиталі, – з 2014 року вона фаворит для наших захисників. Минулого року ми з нею багато гастролювали, скрізь – повні зали та море любові», – розповіла Леся Жураківська.

МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО ТРЕБА ЗАЛИШАТИ ЦЕЙ «БРОДВЕЙСЬКИЙ» ВАРІАНТ І ЗІГРАЛИ ПОСПІЛЬ 40 ВИСТАВ

А ще, щоб максимально задовольнити глядацький попит, можна піти шляхом бродвейської моделі, до якої вдалися у Рівненському драмтеатрі. Неймовірна популярність вистави «Скрудж. Різдвяна історія» в україно-польській копродукції режисерів Володимира Петріва та Генріха Адамека дозволила протриматися складній механізованій декорації на головній сцені театру цілий місяць, протягом якого щодня проходили аншлагові покази. А іноді й по декілька разів. Загальна кількість – 40 аншлагових показів поспіль! 

Директор-художній керівник Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру Володимир Петрів говорить, що вони самі спочатку ніби трохи побоювалися такого ходу, але поставили собі це за мету і досягли результату. Певним чином такий формат був продиктований тим, що декорації вистави надскладні, красиві і дуже масштабні – там все працює на дію. Розбирати і монтувати їх кожного дня практично неможливо. 

Володимир Петрів

«Ми запустили в продаж квитки на тиждень, зробили анонси, записали реп з дітками – все це спрацювало, люди надзвичайно швидко розкуповували квитки. І ми зрозуміли, що треба залишати цей «бродвейський» варіант. Зіграли поспіль 40 вистав з 6 грудня по 7 січня. Це був справжній марафон з 2 вихідними, щоб актори перепочили», – розповів Петрів.

За його словами на «Скруджі» театр досить потужно заробив, більше того, надихнувся і вже розпочав роботу над впровадженням «Скрудж фесту», який планують провести в грудні у Рівному із запрошенням іноземних театральних колективів, які мають у репертуарі вистави за дікенсівською  «Різдвяною піснею в прозі, або різдвяне оповідання з привидами». 

«Я дуже задоволений цим експериментом, у цьому році ми його повторимо, оскільки попит був великий і ми не всіх задовольнити», – запевнив режисер. 

Вистава «Скрудж. Різдвяна історія»

ПОТОЧНА СИТУАЦІЯ ЗІ ЗБІЛЬШЕННЯМ ГЛЯДАЦЬКОГО ПОПИТУ МАЄ УВІЙТИ ДО ПІДРУЧНИКІВ ТЕАТРАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

«Поточна ситуація зі збільшенням глядацького попиту взагалі має увійти до підручників театрального менеджменту», – переконаний театральний аналітик Сергій Винниченко. 

За його словами, український театр, набиваючи власні «шишки», прокладає шлях до вивчення такого предмета, як «Ціноутворення», та досвіду балансуванням між попитом та пропозицією. З одного боку, люди театру ніби прагнуть до збільшення попиту, але в той самий час не готові до зростання ціни (яку автоматично коригує ринок при збільшенні попиту) та неможливості для багатьох звично-вільного придбання квитків («гарячі пропозиції» миттєво зникають з вільного продажу, а часом опиняються на тіньовому ринку – перепродажі за ціною в рази вищою за номінал). 

Сергій Винниченко

«У цій ситуації – нічого унікального, й все це проходили, наприклад, організатори топових футбольних подій, а консультантом з боротьби із передпродажами квитків цілком може виступити «Укрзалізниця». Уявити лише, що буде, коли театральний менеджмент зрештою погортає підручники з основ економічної теорії та щільніше співпрацюватиме із маркетинговими інструментами!», – говорить Винниченко.

Зрештою, це вже наша величезна спільна культурна перемога – спричинити такий попит, популярність і моду на театр. Це не випадковість, це – тенденція. Попри все, знаходьте квитки і ходіть до українського театру – там лікуються і наснажуються наші душі!

Любов Базів. Київ

Фото з відкритих джерел

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь