Як зі слів старих козаків, що пам'ятали Запорізьку Січ, писалася її історія 20.11.2023 12:46 Укрінформ Науковець Музею книги і друкарства України Валерій Саєнко знайшов в архівах щоденники одного з найперших дослідників історії Запорізької Січі
Ця історія розпочалася із несподіваного дзвінка із Лаврського заповідника. Нам повідомили, що в архівах українського Інституту археології науковці Лаври виявили унікальні знахідки: щоденники головного дослідника Запорізької Січі, які ніде раніше не публікувалися. Ну ми й вирішили, що йдеться про знаменитого історика Дмитра Яворницького (1855-1940). «Нічого собі! – подумали ми, – це ж той самий академік Яворницький, якого великий живописець Ілля Рєпін зобразив писарем у центрі знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану»! Що й не кажи – сенсація».
Але коли ми зустрілися із Валерієм Саєнком, провідним науковим співробітником музею Лаврського заповідника, то почули інше прізвище…
Валерій Саєнко, провідний науковий співробітник музею Лаврського заповідника
– Ми знайшли щоденники Якова Новицького (1847-1925) – людини, яку Дмитро Яворницький називав своїм вчителем, – пояснив нам пан Валерій. – Багато матеріалів, виданих Яворницьким, зібрав саме Новицький, який дійсно був його старшим товаришем. Якова Петровича вважають істориком, так би мовити, другого плану. Але саме «історики другого плану» часом досягали не меншого, робили чорнову роботу, збирали джерела, які потім використовували і популяризували інші науковці.
Ми підіймаємося спочатку до бібліотеки, а потім заходимо в архів Інституту археології, і я бачу на столі розкладені брошури, яким по півтора століття, їх навіть лячно брати у руки.
«Малорусскіе народные заговори і заклінанія», читаю я.
Відкриваю – тут про те, як козацтво лікувалося у старі часи.
Є заговори від зубного болю, від болю в шлунку або щоб скотина була благополучна. Завжди починалося з «Отче наш» або прохання до Святої Трійці, потім молитва святому Антипу, потім – приказки на кшталт «заіць у полі, камінь у морі, серп під землею»… Гортаю інші видання Якова Павловича Новицького. «Малорусскіє народния прєданія, поверія і расскази». Там суворо зазначено, що у Великдень до освячення пасок навіть худобу не годують. Або: «Душа велика, мов муха, але не гуде. Душу можна побачити тоді, коли кончається шоста неділя». «Відьми бувають рожденні і робленні. Од них велика шкода людям».
У передмові до однієї з книг було сказано, що ці оповідки – поетичні пам’ятки сивої давнини. Ну це, звісно, як подивитися з ХХІ століття… Але ж зворушують ці розповіді теж, бо кожне з тих заклинань чи оповідок має своє «маркування» – який дід, коли і в якому саме селі це розповів. Ці старі брошури дихають часом і… любов’ю того, хто все це збирав. В них намішано всякого-різного з української ментальності: і побожності, і забобонів.
– Україномовної періодики до 1905 року практично не було. Українська мова у тих брошурах подається у транскрипції, російськими буквами, але це були слова і тексти саме українські, – пояснює пан Валерій, – зараз, наприклад, популярний і поширений жанр історичних досліджень «усна історія». А напрям цей, можна сказати, в Україні започаткував Яків Новицький! Він займався археографією, джерелознавством, усною історією, хоча тоді і наукових дисциплін таких не було. Дослідник просто зустрічався з козаками, власне, дідами, яким було по 90-100 років, які Січ бачили самі. І діди розповідали йому історії, Яків Петрович їх ретельно записував. Новицький не був суто академічним дослідником. Він багато спілкувався, ходив по селах, збирав фольклор.
Я не втримуюсь і гортаю сторінки ще однієї книжки «Матеріали для історії запорожских казаков» та «Народная память об урочищах и исторических лицах Запорожья». Мій погляд «чіпляє» назва однієї з оповідок – «Великий Луг». Це ж саме те знамените дніпровське урочище, яке пішло при більшовиках під воду Каховського водосховища! Так, дали тоді дніпровську воду посушливому Криму, але паралельно – знищили колиску запорізького козацтва, «фундамент» Запорізької Січі на Хортиці. У 2023-му, у розпалі Великої війни, російські окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС – як наслідок на півдні України сталася колосальна екологічна катастрофа, але водночас, з під води, наче Атлантида, піднявся Великий Луг.
Є щось символічне – і в цьому факті, і в тому, що науковці саме зараз знайшли в архіві праці Якова Новицького.
«Спрежду в Великому Лузі жило багато запорожців, а після того, як зігнали їх, залишилися старі діди. Чимало зосталось дідів, та всі багаті та й хазяйновиті… Вони жили понад озерами та під кучугурами, від тоді і озера, і урочища прозвища мають запорізькі…»
Я читаю ще кілька рядків про три родини запорожців, які жили під Лисою горою та почули, що степ став панський і перебралися на Великий Луг. Вони були мисливці, які «не боялися ні тучі, ні грому, і рушниці у них були заговорені»…
Про Великий Луг було і ще одне оповідання, мовляв, прекрасне місце, де жили панські втікачі. Сюди люди тікали от лютих панів, тут і женилися і діти родилися. Це була оповідка діда Макара з села Біленьке.
А з наступної оповідки можна було дізнатися, що Великий Луг «порос вербою, лозняком та камишом і від Дніпра він в 3 верстах». До речі, і пів року не минуло з часу рашистського злочину під Каховкою, а воскреслий Великий Луг – уже заростає, заріс – і вербою, і лозами…
– У цьому всьому стільки любові до козаччини!
– Яків Павлович був нащадком полковника, який служив у Мазепи. Він попри те, що був членом наукових товариств, самоучкою, не мав іншої освіти, окрім гімназії. Хоча якість тогочасної гімназичної освіти давала можливість викладати в школі. Яків Новицький заснував музей у Запоріжжі. І музей зараз носить його ім'я.
– Покажіть ваші знахідки, щоденники Новицького, що в них нового?
– Багато чого. (Вчений дістає з папки старезні рукописні книжечки). Бачите, малюнок? Це Хортиця, плани укріплень, берегів, кургани. Тут в архіві зберігається дев’ять щоденників Новицького. Колосальний матеріал! Ми поки розшифрували один з дев'ятьох. Дуже важко це робити, почерк дуже нерозбірливий. Там є непубліковані матеріали, записи пісень, промовок, говірок, всякі замовляння.
Історики знали, що ці щоденники існували. В одній із книг стверджується навіть, що Яків Новицький помер, коли робив черговий запис у своєму щоденнику. І от – ми їх знайшли! Вони в руках науки.
– А ви цілеспрямовано шукали щоденники Новицького?
– Ці щоденники – сенсація, але вона насправді є результатом правильної організації наукових досліджень. І це уможливив і забезпечив Максим Остапенко, директор Лаврського заповідника. Він після призначення на посаду зібрав колектив науковців з різних установ і «активував» інтерес до архівних досліджень. Здавалося, що про Якова Новицького все відомо. Науковці і в Запоріжжі, і в Києві займалися Новицьким, але про щоденники достеменно ніхто нічого не знав. А тут – і археологія, і фольклор, і етнографія… Навіть бджолярство! Кілька записників є щоденними, унікальними для фахівців спостереженнями над поведінкою бджіл і фіксацією стану погоди.
– Скажіть, а як таке було тоді можливе, хіба за прояви інтересу до Запорізької Січі при царі не карали? Це було безпечним заняттям?
– Це не було безпечним. У 1877 році Яків Павлович був звільнений з посади вчителя за поширення українофільства. Шість його щоденників вилучила поліція і, незважаючи на численні прохання, так і не повернула. Ще два є в Інституті етнології, а тут у нас – є щоденники з восьмого по сімнадцятий. Але через три роки Новицький повернувся до вчителювання. Тема Січі офіційно не віталася, але українці завжди цікавилися своєю історією.
Яків Новинський змалку збирав старовину, фольклор. І чиновники українського походження його підтримували, саме завдяки їм науковцю знову вдалося отримати місце в гімназії. Платня вчителя дозволяла тоді утримувати будиночок в центрі Александрівська (Запоріжжя), там були запорізькі «Липки» – за аналогією з Києвом. Коли з’явилися перші фотоапарати, Новицький захопився фотографією. Він як науковець мав широкі погляди, усім цікавився.
Я знову гортаю сторінки одного з видань Якова Новицького і думаю про те, якими шляхами вела його доля. Наукові товариства царської Росії записали його в «малоросійські етнографи», але час від часу видавали ці книжки. А в них зустрічалися і такі рядки: «Жизнь малоруського народа полна драматизма. Сказалась она в многовековой борьбе за веру и независимость. Но поколения сменяются поколениями, жизнь создает новые формы и старина предается забвению. Спасти остатки старины и входит в задачу этнографа… Рисуя эпоху бедствий Украины, певец выходит из рамки песен и переходит к повестовавнию». До речі, це ви щойно побачили ще один штрих до заперечення того, що «Украину придумал Ленин»…
Ось так, пристосовуючись до «вузьких дверей» царської цензури, наголошуючи, що він лише етнограф, скромний вчитель, який збирає «прєданья сєдой старіни», і видавав Яків Новицький безцінний матеріал про те, що вчені сьогодні називають українською протодержавою. Про Гетьманщину.
– Виходить, що в кінці ХІХ, початку ХХ століття існувала така собі солідарність української інтелігенції – один одного підтримували, прагнули знати історію козацтва – я тримаю в руках стару книжечку дослідника Січі.
– Так, безумовно. Думаю, що свого роду інтелігенція була й за часів палеоліта (посміхається). Як Новицького сприймали на Запоріжжі? Він був учителем, який дарував книжки свого авторства школам, гімназіям, у нього була велика бібліотека, безумовно, був помітною фігурою. А ще, хоч і факультативно, Яків Новицький поширював знання про рідний край. Українознавство або історії запорізьких козаків у школах не викладалися як предмети. Але він багато розповідав своїм учням.
– Давайте про жінок на Січі поговоримо…
– Їх там не було.
– Як це? Були! Звісно, часом, вони лишалися на хазяйстві, коли чоловіки у похід йшли.
– Січ, скажімо так, – лицарське утворення, як лицарські ордени в Європі.
Але існували зимівники. Хутори – зимівники. (Власне по тих хуторах часто і збирав Новицький свої історії. – Ред.) І там січовики жили з сім'ями, коли не було походів. А на Січ жінок взагалі не пускали, це як монастир був. Військовий монастир. Лицарство європейське, воно ж релігійне мало підґрунтя. І у козаків те саме було.
– Знаєте, коли я читаю відому дослідницю Таїрову-Яковлєву, в мене таке враження, що наші козаки – це якийсь «Гарвард», у Батурині Вергілія в оригіналі читали. А коли я дивлюся у ці книжки, то бачу, хоч і харизматичних, і побожних, але, м'яко кажучи, трохи не настільки освічених козаків…
– Козаки різні були. І релігійність у них по-різному проявлялась. Рівень освіченості був дуже відмінним. Але вони цікаво жили, усна історія дуже багата оповідками і про побут, і про пісні, і про господарство. А головне – вони були вільними та сильними людьми.
Лана Самохвалова, Київ
P.S. Отака дещо несподівана вийшла історія про моє знайомство з працями і досягненнями гімназичного вчителя Якова Новицького. Шукала сенсацію – і знайшла, тільки іншу, але не менш яскраву і саме українську. От я і думаю: скільки ж усього необхідного нині Україні – того, чого не можна забувати, ще зберігають наші недосліджені поки що архіви…
Фото Руслана Канюки
Архів Історія Козак Щоденник
Источник: www.ukrinform.ua
