Яка в(з) тебе писанка? 17.04.2025 12:25 Укрінформ Доля української писанки – це історія спасіння, виживання народу. Готуємось писати писанки, думаємо та дізнаємось, якими писанками ми є
Француженка Лоранс цьогоріч спеціально приїхала з містечка Метц до Нансі, аби відвідати майстерклас із писанкарства. Його проводять українські біженки у Франції для всіх охочих. Результатом своєї творчості художниця невдоволена і навідріз відмовляється демонструвати. Натомість каже, що для неї писанкарство і відвідування майстеркласу – це фінансова підтримка українців та моральна – української культури, прояв зацікавлення традиціями країни, де точиться війна. Лоранс імпровізує з фарбами й воском. Для неї технічний процес цікавий, а от традиційні малюнки, каже, занадто складні, хочеться спробувати нових форм.
Пише писанки й Франція. Оголошення у французьких соцмережах про майстерклас із писанкарства
Для киянки Надії писання писанок – це, в першу чергу, щорічна обов’язкова традиція, ритуал єднання з минулим і збереження важливого ланцюжка поколінь. Вона вважає за свій обов’язок відтворювати саме ті зразки, які прийшли з давнішого періоду, аби не втратити їх, вкладаючи свої смисли у кожен символ. Його не порушив навіть 2022 рік. Тоді за тиждень до Великодня жінка повернулась до Києва й дістала писачок, залишки фарб та розписала кілька яєць. Всі їх улітку понесла на могили родичів. Надія каже, що для неї збереження цієї традиції – в першу чергу про пам’ять. Про пам’ять роду та народу.
У 90-ті роки XX століття писанкарство фактично було втрачене. Тривалий час боротьба в СРСР із «релігійними залишками» особливо боляче вдарила по цьому традиційному промислу, який і пов’язаний з релігією, але значно давніший за християнство. Голодомор, який винищив частину носіїв традиції, війни, репресії – всі ці чинники теж не сприяли збереженню писанкарства. Знання передавались фактично нелегально, підпільно.
За писанки можна було «загриміти» з роботи, отримати догану, а науковцям не давали дозволу на дослідження цієї теми. Втім, частину традиції вдалось зберегти на заході України, на Поліссі та в поодиноких осередках в решті регіонів України. У 90-ті для тих, хто хотів відновити писанкарство, не було ні приладдя, ні писачків, ні фарб для писанок, ні посібників, ні майстеркласів. Але сила українських писанок та українців неймовірна. Допомогла діаспора, яка через океани надсилала видані там книжки та посібники, зроблені у США та Канаді писачки, дефіцитні тут фарби, приладдя для видування вмісту яйця. Ось так нам вдалося рік за роком відновити писанкарство до масових масштабів.
Сучасне писанкарство – частина підтримки ЗСУ. Захищають одне одного. Фото з соцмереж
Українці не унікальні у майстерності писання по яйцях – чехи, серби, поляки, угорці та навіть німці мають свої орнаменти, техніки. Хтось різьбить, хтось вправно робить крапанки, хтось шкрябанки. Однак такого розмаїття регіональних відмінностей, переосмислення і системи знаків і символів, а також спільних підходів як у нас – не існує деінде.
Саме тому у грудні цього року міжурядовий комітет ЮНЕСКО з питань нематеріальної культурної спадщини визнав українську писанку культурним надбанням людства.
Попереду великодній тиждень, коли можна і варто зануритись у неспішний, майже медитативний процес створення свого маленького феномена. Сучасна чи традиційна – писанка дає розуміння глибини й тяглості нашого життя на цій землі. Адже так само, напевно, як і сотні років тому, у переддень свята забуті нами пращури теж виводили лінії воском на білій поверхні яйця.
Традицію важко знищити, як і тих, хто її береже й відновлює попри все. Ми писали українські візерунки до леніних і будемо виводити їх після путіних. У тилу чи десь біля окопної свічки, маленькими пальчиками чи немолодими пальцями Як мова, як борщ, так і писанка – наше українське все. Елемент, без якого українська картинка світу так би й не склалась.
Источник: www.ukrinform.ua
