Перемогу «приватизовану» Росією – час «націоналізувати» 09.05.2025 14:17 Укрінформ Союзники виграли Другу світову, але найвищу ціну за перемогу сплатила Україна. На Заході цього не знають досі. А треба, щоб усвідомили
Цими днями відзначаємо 80-ту річницю завершення Другої світової війни в Європі. Вона двічі прокотилася по українських землях: спочатку гітлерівською навалою на схід, а потім, у зворотному напрямку, на захід. Україна брала активну і безпосередню участь у війні і ще – зазнала колосальних втрат і невимовних страждань. Мільйони українців полягли в бойовиськах, визволяючи від гітлерівців не тільки рідну землю, але й світ. Мільйони загинули, не переживши гітлерівської окупації. Втім, і по сьогодні цей факт залишається не надто відомим широкій світовій спільноті, крім чесних істориків, звісно, адже впродовж десятиліть монополію на перемогу нав’язувала і утримувала Росія.
Де криється диявол, або Перетягування ковдри переможцями
У 1984 році, в розпал холодної війни, коли протистояння між НАТО і радянським блоком перебувало в апогеї, тодішній президент США Рональд Рейган прибув на 40-річчя святкування висадки союзників у Нормандії. Вибираючись із гелікоптера, побачив гурт радянських військових-ветеранів. «А росіяни що тут роблять?» – здивовано зауважив він. І дійсно: що робили там «росіяни»? Та й чи одні «росіяни» там були?
Правда ж полягала в тому, що відкриття другого фронту союзниками 6 червня 1944 року завдало першого нищівного удару на заході Європи нацистській Німеччині, переважні сили якої були зосереджені на східному напрямку. Незважаючи на те, що бойові дії союзних військ проти Вермахту та його союзників з 1943 року точилися в Італії, а до того – в Африці, то все-таки інший був масштаб.
То була величезна допомога СРСР, адже тепер німці змушені були повноцінно битися на два фронти. І «День D» вплинув на подальший хід Другої світової війни. З іншого боку, радянські війська, з цієї нагоди, на 12 днів раніше запланованого розпочали наступ від Балкан до Карпат. Під час наступу загинули десятки тисяч солдатів і офіцерів. І серед них – величезна кількість українців. Певним чином вони теж долучилися до успіху Нормандської операції, тож мали повне право бути присутніми на урочистостях у Нормандії.
Радянський – це й справді «російський»?
Попри скептицизм щодо радянської делегації, у своїй промові Рейган все ж згадав про 20 мільйонів загиблих під час Другої світової війни з боку СРСР, але, знову ж таки, це було сказано як про «великі втрати, яких зазнав російський народ». Не радянський, а саме «російський». Нині подібне визначення здається некоректним і неприйнятним, але тоді не викликало подібної реакції. СРСР сприймався Заходом як правонаступник Російської імперії, а всі, хто його населяли – «від молдаванина до фіна» – росіянами. Так само, як згодом новопостала «постперебудовна» Російська Федерація – стала правонаступницею СРСР. Радянська Україна, одна з 15 радянських республік, хоч і була після закінчення Другої світової представлена в ООН, але державності по факту не мала і уявлялась радше як російська периферія. Для західного обивателя весь СРСР маркувався поняттям «рускіє». Тож мільйони загиблих радянських людей – українців зокрема (як етнічних, так і громадян УРСР), як серед військових, так і серед цивільних, шаблонізовано називали «росіянами».
Західні журналісти до поширення міфу про «побєду рускіх» теж доклалися
Відомий факт: шовіністичний міф про перемогу росіян запустив Сталін, піднявши на бенкеті 24 травня 1945 року тост за «вєлікій рускій народ». Втім, поширенню вигадок про виключно «рускую побєду» сприяли і західні журналісти, які працювали в СРСР під час німецько-радянської війни та після її завершення. Переважна більшість із них були якщо й не зачаровані Сталіним, то мали симпатії до Радянського Союзу і дотримувалися прокомуністичних поглядів. Всі вони свідомо, іноді й не свідомо, працювали на радянську пропагандистську машину. Їхні голоси – публіцистика – була голосною, яскравою і заповзятою. Один із промовистих прикладів – Олександр Верт – талановитий британський журналіст, який став «найкрасномовнішим радянським пропагандистом». Його книжка «Росія у війні, 1941-1945» мала чималий розголос, згодом її активно читали на Заході. Голоси ж тих небагатьох, хто бачив і вказував на страждання України (і не лише неї, – ред.) не були почуті, їх ледве не звинувачували у «наклепі на СРСР». Згадаймо ще Вільяма Генрі Чемберлена («Україна пригнічена нація», 1944) або Вільяма Ліндсі Вайта («Репортаж про росіян», 1944).
Перемога, оплачена коштом України
Щоправда, іноді траплялися й винятки. Була реакція американського журналіста Едгара Сноу, який двічі відвідував Україну під час війни – в 1943 і в 1945 роках. Його шокував масштаб руйнувань і втрат, яких зазнала Україна під час війни. Прикметно, що Сноу був і відданим прибічником Мао Цзедуна, і теж дотримувався прокомуністичних поглядів – досить позитивно ставився до Сталіна і не мав жодних сантиментів до України чи українців. Втім, навіть він не міг проігнорувати цілком очевидний факт – вщент спустошену республіку. Про це журналіст написав у The Saturday Evening Post. Стаття називалася вельми промовисто: The Ukraine Pays the Bill. Так, союзники виграли війну, але Україна сплатила рахунки.
Руїни Хрещатика, листопад 1943 р.
Як слушно зауважив відомий історик Норман Дейвіс, «…переважний тягар нацистської окупації між 1941 і 1944 роками, як і руйнівна радянська повторна окупація, лягла на плечі не Росії, а країн Балтії, Білорусі, Польщі і, передусім, України… ніде не вказано, що найбільша кількість жертв серед цивільного населення в Європі припала на українців, мільйони з яких були вбиті як нацистами, так і Совєтами.
Утім, що особливо образливо, завдяки сталим упередженням воєнного і післявоєнного часу, а також потужній і настільки ж брехливій пропаганді, чимало британців і американців і нині вірять у те, що більшість українців провели війну або в якості допоміжних військ у нацистських концентраційних таборах, або у з’єднаннях на кшталт дивізії СС «Галичина»… При цьому війська СС завербували втричі більше голландців, аніж українців. До речі, в лавах Вермахту воювало близько мільйона вихідців із СРСР. Приблизно 250 тисяч із них були українці. Росіян там було більше.
Україна у війні: 86% часу війна точилась на нашій території
Україна й дійсно сплатила рахунки. Протягом трьох років республіка була під окупацією німецьких нацистів і їхніх союзників, у 1941-1942 рр. – практично повністю, тоді як Росія зазнала окупації лише 5% території.
Бої на території України тривали 1225 днів і ночей, що становить 86% загального часу участі СРСР у війні з нацистською Німеччиною. На землях України радянські війська провели 17 стратегічних (6 оборонних і 11 наступальних) операцій, а це майже половина стратегічних операцій всієї німецько-радянської війни.
Загальна кількість українців у складі Червоної армії під час німецько-радянської війни становила понад 7 млн осіб, або 23% чисельності збройних сил СРСР. На фронтах війни, за різними оцінками, полягло до 3,5 млн військових-українців. Наприкінці війни кожний третій боєць 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів був українцем. Українці брали участь в усіх найбільших боях Другої світової війни (зокрема й в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні), визволенні європейських столиць і битві за Берлін. Вони воювали в багатьох арміях світу, показували високі зразки мужності, сміливості та героїзму.
Україна під час війни втратила понад 5 мільйонів цивільних людей, зокрема і 1,5 мільйона жертв Голокосту.
Де захована правда про війну?
Впродовж повоєнних десятиліть пам’ять про війну в СРСР мала два виміри: низову народну – вона була небагатослівною, радше гірко-мовчазною і офіційну – бундючно-пустопорожню. «Правда про народ і його лихо… нікому… не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика», – писав Олександр Довженко.
В країні культивувалась практика замовчування, підтасовки фактів, натомість правдиві джерела інформації знаходились під замком. Росія монополізувала право на архівні фонди, рівень засекреченості яких сягав понад 60%. Величезна кількість документів була вивезена в Росію фактично перед здобуттям української незалежності. Наприклад, як зазначає відомий український історик, фахівець з історії України в Другій світовій війні Михайло Коваль, до початку 90-х років із фондів штабу Київського військового округу до Центрального архіву Міноборони СРСР було передано майже мільйон справ, що стосувалися військових округів на території УРСР, зокрема й Київського особливого. Україна фактично втратила право розпоряджатися цим масивом інформації, навіть копій нам не залишили. А ось Німеччина, попри те, що зазнала нищівної поразки у війні, до середини 60-х років повернула собі архівні фонди, нехай деякі й у вигляді копій.
Источник: www.ukrinform.ua
