Достоєвський – імперець, Толстой – антиімперець, але підсумки – схожі 27.08.2023 11:00 Укрінформ Розглядаємо суть явища з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна
Сьогодні ми поговоримо про
імперську тему на тлі творчості Федора Достоєвського та Льва Толстого – найпопулярніших у світі російських класиків XIX століття, через що їх часом іронічно поєднують у спільний бренд – «Толстоєвський».
2022: ЯК ДОСТОЄВСЬКИЙ АДВОКАТУЄ ЕРЕФІЮ ПЕРЕД ПОНТИФІКОМ
У листопаді минулого року Папа Римський Франциск здивувався жорстокості російської армії в Україні, але пояснив усе діями деяких безадресних «солдатів, найманців». І далі, сказавши про свою велику повагу до російського народу, до російського гуманізму, додав: «Досить згадати Достоєвського, який і тепер надихає християн на осмислення християнства». Не посперечаєшся, надихає насамперед самого Папу.
Через кілька днів після того, під час недільної проповіді, Франциск закликав паству не надто довіряти минущим земним реаліям, залишатися постійними в доброті, особливо коли реальність спонукає діяти інакше. І проілюстрував свої думки цитатою із «Братів Карамазових».
А за пів року до того, весною, напередодні Великодня, Понтифік описав поточну ситуацію у світі притчею про Великого інквізитора з того ж роману, пояснюючи, що світ опинився в такій же пастці, яка описана в книжці: «Спокуса фальшивого світу, що спирається на владу, який веде до ненависті і зради Бога». І далі Франциск сказав про пасхальний мир (зокрема про передбачуване пасхальне перемир’я в Україні): «Світ, який Ісус нам дає на Великдень, – це не наслідок стратегій, які здійснюють унаслідок застосування сили, завоювань та різних форм тиску. Такий світ – це лише перерва між війнами. Інквізитор хоче, щоб Ісус “сказав щось, хоч би й гірке, страшне, але Він раптом мовчки наближається до старого і тихо цілує його в безкровні дев’яностолітні вуста”».
Три згадки російського класика, неоднозначного автора, на тлі російської агресії, що триває, показує: це – системно. Про те ж свідчить і ще більше пояснює заклик Понтифіка на зустрічі з семінаристами в червні-2021: «Читайте письменників, що вміли зазирнути в людську душу, наприклад, Достоєвського, якому серед сумних подій земної скорботи вдалося розкрити красу любові, яка рятує».
І ось що нам, в Україні, із цим робити? Адже річ не в одному Папі Францискові, його «лівизні» та особистих літературних уподобаннях. Наведений приклад – лише один із багатьох, причому в такому контексті часто згадують не тільки Достоєвського, а й Льва Толстого.
«ГАРАНТИ ГЛИБИНИ В УСЬОМУ СПЕКТРІ ГУМАНІСТИЧНОЇ СФЕРИ»
Польсько-американська дослідниця Ева Томсон ще до війни, на самому початку путінської влади (2000), так визначила це явище: «У західному дискурсі, присвяченому Росії, Толстой і Достоєвський служили Гарантами глибини у всьому спектрі гуманістичної сфери». І вона ж зазначила, що «кумулятивний результат утримання застиглого іміджу Росії призвів до прийняття за чисту монету, без сумнівів, того тону скромної невинності, який пронизує значну частину російської літератури».
Тепер, після початку великої війни та численних російських воєнних злочинів, у світі розпочався процес переосмислення російської культури, літератури. Але відбувається він не надто швидко. І часом продовжують звучати ті самі старі слова: про велику російську культуру, про безприкладний гуманізм російських класиків. Звичайно ж, у нас це спричинює швидку та негативну реакцію, найчастіше – у публіцистичній формі, що природно та виправдано. Але того замало – потрібен докладний, системний аналіз.
Водночас найбільш неточною та деструктивною реакцією була б спроба за одним махом розвінчати і скинути того ж Достоєвського та Толстого. Викреслити їх зі світової культури так само неможливо, як і Мартіна Лютера та Ріхарда Вагнера, що були такі шановані в нацистській Німеччині.
І Толстой, і Достоєвський у творчості були сильні, оригінальні, а літературні прийоми, підходи, які вони відкрили, вплинули на безліч творців у світі, навіть більше, на галузі знань, крім літератури: філософію, богослов’я, суспільствознавство. Що стосується Достоєвського – ще й на психологію, Толстого – на етику.
Позитивне ставлення до цих авторів, чутливе сприйняття їхньої спадщини перешкоджає принципово критичному підходові до різних боків їхньої творчості, тому вони й стають для світу «Гарантами глибини в усьому спектрі гуманістичної сфери». Після цього важко об’єктивно розглядати їхню роль у становленні та закріпленні імперських уявлень, комплексів у російській самосвідомості. А також – обіленню російської культури у власних очах і в решти світу, те, що Томпсон назвала «тоном скромної невинності».
Відразу варто зазначити, що Достоєвський (1821–1861) і Толстой (1828–1910) у цьому сенсі дуже різні. Перший – відкритий імперець. Другий – антиімперець і часто майже анархіст. Водночас внесок їх обох у становлення імперськості в російській культурі, як не парадоксально, загалом схожий. Отже, поєднання їх у єдиному імені «Толстоєвський» і в цьому смислі виправдано.
У ЧОМУ «ДОСТОЄВСЬКИЙ БУВ ДОСИТЬ ТУПИЙ ШОВІНІСТ»?
В узагальненому вигляді у спадщині Достоєвського можна виокремити романи, повісті, оповідання і публіцистичний «Щоденник письменника» (1873–1881). Непроникненного кордону між ними немає, оскільки й у «Щоденникові» друковано сюжетну прозу, зокрема відомі оповідання. Та все ж таки головним у «Щоденникові» була реакція автора на навколишнє життя, поточні події: «Про що говорити? Про все, що вразить мене чи змусить замислитися». І, як зазначав літературознавець Михайло Бахтін, Достоєвський-публіцист не дорівнює Достоєвському-художникові. Але обидві ці іпостасі підтримували одна одну, збуджуючи підвищений інтерес до автора.
Як згадував один друкарський набірник того часу, читачі «говорили Федорові Михайловичу, що вони читають його “Щоденник” з благоговінням, як Святе Письмо; на нього одні дивилися як на духовного наставника, інші – як на оракула і просили його вирішувати їхні сумніви щодо деяких пекучих питань часу».
Там важливіше те, що Достоєвський у публіцистиці проявляв себе людиною вкрай консервативних поглядів. Часто опускався до ксенофобії, передусім стосовно євреїв. Розхожими стали його слова про настання «жидівської ідеї», торжество «їхнього царства». Ну а в тому, що Константинополь обов’язково має бути слов’янський, російський, жодних сумнівів. Достоєвський лише сперечається з Миколою Данилевським, і його підтримує Федір Тютчев у тому, яким саме має бути новий варіант Візантійської держави.
Корисно також, крім «Щоденника», почитати листи Федора Михайловича та спогади про нього сучасників. Ось один із них:
«Нетерпимість у суперечці ще більше виявилася в Достоєвського, коли мова якось ненароком торкнулася національностей: він уважає, що серб, малорос тощо, який співчуває рідній мові, рідній літературі, – рішучо шкідливий член суспільства. Він гальмує справу загальної освіти, загальної великоруської літератури, у якій – увесь порятунок, уся надія. Він гальмує поступ цивілізації, яку створив сам великоруський народ, що створив найбільшу державу. Тільки великорос великодушно й чесно дивиться на всі національності, без усякої злоби й упередження, тимчасом як малорос, наприклад, вічно тримає камінь за пазухою і не може ставитися до великороса інакше, як з ворожістю».
Знайома риторика, чи не так?.. Отже, немає нічого дивного у визначенні, яке сформулював доктор філософії Іван Франко: «Достоєвський у політичних питаннях був іноді крайнім реакціонером і видавцем обскурних часописей, геніальний знавець людської душі й її патологічних збочень, розвивав при тім у своїх писаннях погляди, які такий європеєць, як Тургенєв, називав “потоками гнилої води”, у національних питаннях Достоєвський був досить тупий шовініст» (із статті «”Ідеї” й “ідеали” Галицької москвофільської молодежі», 1905).
КСЕНОФОБСЬКІ ЕЛЕМЕНТИ У ВЕЛИКИХ РОМАНАХ. ЧОМУ І ЯК?
Звичайно ж, Достоєвський-художник був незмірно вищий за Достоєвського-публіциста. І саме з його романів, повістей, оповідань шанувальники, адепти всього світу переймали як нові художні прийоми, так і оригінальні захопливі ідеї, повороти думки.
Але й у сюжетній прозі Достоєвського, зокрема в його знаменитих романах, можна знайти приклади послідовного ксенофобського ставлення до певних груп, наприклад, поляків. Це видно вже зі зневажливого слова, яким вони позначені в письменника: «полячок», у множині – «полячки», з наголосом на останньому складі. Часто до них додано принизливе визначення «жалюгідний», «жалюгідні». Ці другорядні персонажі – суцільно шахраї і фанфарони, які вимовляють бундючні промови, та насправді є дрібними «душонками».
Нобеліат Чеслав Мілош переконливо описав витоки такого ставлення:
«Поляки обурювали Достоєвського своєю невинністю. Чи може людина вважати себе безневинною, якщо самим життям занурена в гріх? Кримінальники, з якими Достоєвський сидів на каторзі, приймали своє покарання, як належне. Він сам також зізнавався (у листах до друзів) у своїй провині перед державою. Поляки, заслані до Сибіру, зневажали карних злочинців, упевнені в тому, що вони мученики святої справи, яких засудила до заслання чужа держава, що судити їх не мала права».
Однак сам Достоєвський, як і абсолютна більшість російських підданих, вважали Польщу не іншою державою, а лише західною окраїною Росії.
Утім, не тільки поляки… Корисно згадати ще одного персонажа – Фердищенка з «Ідіота». Це «дуже непристойний і сальний блазень, із претензіями на веселість» (останнє взагалі характерно для того, як сприймають «малоросів» «великороси»). Він спантеличує князя Мишкіна питанням: «Хіба можна жити з прізвищем Фердищенко?». «Чому ж ні?», – дивується благородний Лев Миколайович (тут не зайве нагадати, що Мишкін – повний тезка Толстого). І далі нікчемного Фердищенка зневажають майже всі герої роману.
Можуть заперечити, що росіяни в прозі Достоєвського теж бувають то дрібні, то мерзенні. Але паралельно бувають глибокі, шляхетні, зворушливі. Тобто тут – повна палітра характерів, роздумів, дій. А в описаних вище випадках походження героя, його прізвище від початку й однозначно визначають усю сутність.
ТОЛСТОЙ – ТВОРЕЦЬ ДВОХ ЕПОСІВ ДВОХ ГОЛОВНИХ ВІЙН РОСІЇ
Льва Толстого часто наводять як зразок антимперської лінії у російській класиці. Для цього є вагомі підстави. Достатньо прочитати / перечитати «Хаджі-Мурата», розпочатого 1896 року і закінченого 1904-го. А до того – антивоєнну статтю «Одумайтесь!», написану того ж року, коли почалася Російсько-японська війна і країну охопив патріотичний чад. Це писав колишній офіцер, який побував на багатьох війнах. Але у зрілому віці – пацифіст і майже анархіст у неприйнятті держави. Тому здається, що Лев Толстой, як ніхто, далекий від оспівування військової могутності та імперської величі.
Але зайдемо з іншого боку. Які дві війни XIX століття були найважливішими в російській самосвідомості на той час і пізніше – у ХХ столітті, та й у нинішній путінській Ерефії? Відповідь очевидна – Кримська війна (1853–1856) та епізод наполеонівських воєн, відомий як Вітчизняна війна 1812 року. Непрямим показником ключового значення саме цих воєн є те, що тільки їм присвячені величні панорами художника Франца Рубо. Вони були створені наприкінці Російської імперії: «Оборона Севастополя» (1901–1904) і «Бородинська битва» (1909–1912). Але зоряний час цих полотен настав у Радянській імперії, коли їх зробили предметами культу, помістили в особливі храми побєдобєсія в центрі Москви і Севастополя відповідно. (Показово також, що третя панорама того ж Рубо, а за часом написання перша, «Штурм аула Ахульго» (1890), частково зігнила, частково обсипалася від незатребуваності та неналежного зберігання. І це зрозуміло – оспівування та пропагування довгої, похмурої Кавказької війни в імперії не могло бути успішним).
А чудові тексти Толстого про головні війни, малий епос, «Севастопольські оповідання» (1855–1856), і великий епос, «Війна і мир» (1963–1869), стали «святими писаннями» цих воєн, причому не за бажанням автора-пацифіста.
Чим іще важливі для імперської ідеології названі війни і тексти, що їх описують? Вирвані з часового та просторового контексту, вони створюють образ Російської імперії як країни, що обороняється. І саме в такій якості закріплюють його в російській самосвідомості, та й на експорт – також. Це неправильно.
ЗАБУТА САТИРА «ЯК ЧЕТВЕРТОГО ЧИСЛА НАС НЕЛЕГКАЯ НЕСЛА»
Кримська війна (1853–1856), яку в світі часто називають Східною війною, по суті, була першою світовою війною. І починалася вона, як традиційна війна Російської імперії проти Османської, що слабшала, з бажанням відгризти новий шматок. Але Британія та Франція заступилися за Стамбул, щоб спільно урезонити Росію.
Показово, що сучасники вважали ту війну для Росії не славною, а ганебною, якою вона і була насправді через нищівну поразку «жандарма Європи». Сам Лев Толстой написав на ній і про неї не тільки «Севастопольські оповідання», а й сатиричну пісню, яка шмагала тупих генералів, і за це її сприйняв народ: «Як четвертого числа нас нелегкая несла гори відбирати» (1855). Але пізніше про неї забули.
Натомість згодом склався культ Кримської / Східної війни (ми ж з вами теж добре знаємо, як спритно імперська пропаганда вміє перетворювати поразки на перемоги або, у крайньому разі, «на жести доброї волі»). Його закріплення та розвиток створили особливий «кримський міф» Росії – нібито героїчне затоплення свого флоту біля Севастополя та наполеглива оборона міста (незважаючи на подальше падіння та заборону Росії мати військовий флот у Чорному морі) перетворює нещодавно завойовану територію Кримського ханства на землю, на яку росіяни мають особливі, одноосібні права. А кримські татари – жодних.
Так зовсім не шовіністичний та не мілітаристський твір був прийнятий на дійсну службу імперії.
Ще складнішою та цікавішою є історія, яка сталася з об’ємним романом «Війна і мир», тому тут треба зайти здалеку. Сьогодні ми вже згадували Еву Томпсон. А на одному з попередніх матеріалів коротко розглядали її книжку «Трубадури імперії» (2000). Це спроба системно застосувати до Росії, російської ідентичності, культури постколоніальні підходи – на прикладі літератури. Спроба перша і не в усьому вдала, але все одно важлива. У роботі багато уваги приділено романові Толстого. Йому присвячена окрема глава – «Консолідувальний підхід: “Війна і мир” як новий основний міф російської національної ідентичності».
Після перекладу та видання книжки українською в 2006 році за Толстого жваво заступився голова Фонду Достоєвського Ігор Волгін. У статті «Лев Толстой як дзеркало ….. (потрібне вписати)» він відкидає думки про сліди імперської свідомості у «Війні та мирі». Але минуло 15 років, і те, що раніше здавалося ганебним (принаймні прилюдно), стало славетним.
НАУКОВЦІ РФ: «ЛЕВ ТОЛСТОЙ ЯК СПІВЕЦЬ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ»
У 2022 році в журналі «Два століття російської класики», що видає Інститут світової літератури (належить до системи Академії наук ), вийшла стаття доктора наук, провідного наукового співробітника того ж інституту Олександра Гуліна. Її назва – увага! – «Лев Толстой як співець Російської Імперії». Попереджаю, що читання статті може спричинити печію, оскільки місцями це – патріотичний совок у імперській обгортці. Тому замість Маркса та Енгельса цитовано Ільїна та Розанова, а замість «світлого майбутнього комунізму» – променисте минуле: «ідеали Третього Риму», «організувальна формула Уварова “Православ’я-Самодержавство-Народність”». Але головне – Гулін доходить тих самих висновків, що Томпсон, тільки з іншого боку: що для неї погано, для нього – чудово.
Проаналізуймо цей факт: у нинішній Ерефії, бюджетні гуманітарії вважають Льва Толстого імперцем. І, якщо бути відвертим, у них є для цього підстави, які виходять за межі лише фінансування Кремля. Ось з анотації до статті:
“Стаття доводить, що імперська перспектива та революційні парадокси в творчому світі Толстого створюють нерозривний зв’язок, де парадокс завжди виступає як необхідна умова розуміння, інструмент і джерело його динаміки. На прикладах “Севастопольських оповідань”, роману-епосу “Війна і мир” та роману “Анна Кареніна” (особливо на прикладі героя Левіна), показано, як суб’єктивне бачення Толстого історії, об’єктивно віддзеркалює реальність Росії, надаючи його творчості національну імперську важливість”.
Це у багатьох відношеннях взаємодіє з тим, що виражено в “Трубадурах імперії” Томпсона. Тут подаються кілька споріднених цитат:
“В образі Толстого перетворення історії на міф про ‘велику патріотичну війну’ надає нового блиску тому, що Ентоні Сміт називає ‘основним політичним міфом’ нації”.
“‘Війна і мир’ – це весела, але глибока книга, можливо, єдиний роман у світовій літературі, де розуміння людської природи не підірвує авторський оптимізм. Російська імперія уявлена в цьому романі як справжня держава та отримує визнання читачів як національний, імперський реалізм”.
“Подання французького вторгнення у викладі Толстого сприяло зміцненню міфу про імперську невинність Росії та легітимізації її імперських дій”.
“Читаючи роман, ми поринаємо в історію в межах 1805-1820 років, але одночасно уявляємо собі реальну Росію першої половини XIX століття як міфічну країну незмінної краси та ідеальних людей. ‘Війна і мир’ допомагає сформувати уявлення про російську унікальність та підтримує довіру до історичних подій, поданих у книзі”.
На завершення, слід зазначити, що вищий метафізичний сенс російського народу, що відображений у романі 1812 року, особливо в фіналі, коли описано Бородінську битву, міцно вплетений у колективну пам’ять, свідомість і емоції. Цей міф виходить за межі книги та має значущий вплив. “Мій народ завжди правий” може негативно впливати на національний характер.
У наступний раз розглянемо обрані імперські мотиви в російській літературі XX століття.
