Підпис до фото,
Артем Середняк каже, що його били й катували струмом у російському СІЗО
Колишні українські полонені розповіли ВВС про жорстокі тортури, яким піддавали їх під час ув’язнення в Росії.
Свідчення, зібрані під час багатотижневого розслідування ВВС, описують систематичне фізичне й психологічне насильство, включаючи побиття й катування електрострумом, в одному з місць утримання українських військовополонених – СІЗО № 2 в місті Таганрог, Ростовська область.
Полонених утримували голодними й відмовляли в адекватній медичній допомозі, що призвело до загибелі деяких з них.
В умовах війни ВВС не мають можливості незалежно перевірити ці свідчення, але їхні деталі були передані правозахисним організаціям і, за можливості, підтверджені іншими колишніми військовополоненими.
Росія не дозволяє стороннім організаціям, включаючи ООН та Міжнародний комітет Червоного Хреста, відвідати це СІЗО, де до початку війни утримували виключно російських ув’язнених.
ВВС звернулась до міністерства оборони Росії з проханням прокоментувати свідчення колишніх українських полонених, але відповіді не отримала. Раніше у відомстві заперечували жорстоке поводження з військовими полоненими.
Обмін між Україною й Росією – рідкісне дипломатичне досягнення, і під час широкомасштабного вторгнення РФ вдалося звільнити понад 2500 українців. Проте, за даними правозахисних організацій, у російському полоні досі залишається близько 10 тисяч українців.
Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради України з прав людини і один з офіційних учасників у переговорах про обмін, каже, що дев’ять з 10 звільнених українців розповідають про катування в російському полоні. “Це зараз для мене найбільший виклик: як захистити наших людей в Росії”, – каже Лубінець. “Ніхто не знає, як це зробити”.
.
У вересні минулого року старший лейтенант Артем Середняк перебував у полоні протягом чотирьох місяців, коли його разом із ще 50 українцями перевели до СІЗО №2 у Таганрозі. Під час перевезення до цільового місця, їх транспортували в кузові вантажівки зі зав’язаними очима та прив’язаними одне до одного руками, згідно з розповіддю Середняка.
Прибувши до Таганрога, офіцер зустрів їх із такими словами: “Вітаю, хлопці. Ви знаєте, куди ви приїхали? Тут ви будете гнити до кінця свого життя”. Полонені мовчали. За словами Середняка, їх впровадили всередину будівлі, зняли відбитки пальців, роздягнули, поголили й змушували приймати душ.
Кожен крок супроводжувався побиттям охоронцями чорними кийками й металевими прутами, спрямованим на ноги, руки або інші частини тіла. Вони це називали “прийомкою”.
До захоплення полону, 27-річний Середняк був командиром снайперського взводу полку “Азов”, що входив до складу головних військових сил Маріуполя. Його позиція робила його основною мішенню для тюремних управлінців.
Артем розповів, що його окремо відокремили від інших та привели в спідній білизні на перший допит. Після цього вони штовхнули його головою донизу та почали допитувати щодо його служби в армії та виконаних завдань. На цьому етапі його побили електрошокером по спині, пахвам і шиї.
“Так вони поступали із усіма. Це, як куєш цвях”, — зазначив колишній полонений
.
У травні минулого року, коли Маріуполь перебував під російською облогою, українська влада наказала сотням бійців, що розмістились на металургійному комбінаті “Азовсталь”, здатись росіянам, щоб зберегти собі життя. Середняк вийшов одним з останніх. Спочатку його привезли в колонію в Оленівці на Донеччині, а за кілька місяців перевели до в’язниці в Таганрозі.
Там, за його словами, полонених перевіряли двічі на день, а приводом для знущань охоронців могло стати будь-що. “Б’ють за все, за що захочуть, можуть і просто так. Не сподобалось, як ти вибігав з камери: чи надто повільно, чи руки надто низько, чи голова зависоко. За все це били”.
Під час однієї з таких перевірок Середняка запитали, чи є в нього дівчина. Він відповів “так”, на що охоронець сказав: “Дай нам її інстаграм, знаємо, що всі дівчата є там. Зараз ми їй напишемо або сфотографуємо тебе і відправимо їй”. Щоб захистити дівчину Артем збрехав, що вона не має облікового запису в цій соцмережі. Його знову побили.
Після одного з побиттів, коли Середняка кинули в підвал в’язниці, він познайомився з українцем років двадцяти. Зі слів Артема, хлопець тримався за руки, і сказав, що російські офіцери встромили йому голки під нігті.
Особливу жорстокість, за словами Середняка, в СІЗО виявляли до “азовців”. На допитах його звинувачували в розграбуванні Маріуполя, в тому, що він особисто наказував своїм бійцям вбивати мирних жителів міста. Середняк усі обвинувачення відкидав, але це не мало значення. “Поки ви не скажете те, що їх цікавить, саме з того напрямку, як вони хочуть це почути, — каже Артем, — вони тебе не перестануть бити”.
Якось, згадує Середняк, російський офіцер вдарив його дерев’яним стільцем і “так бив, що той розлетівся на частини”. Іншого дня його запитали, чи може він заспівати “гімн Азова”. Він не розумів, про що йдеться, і припустив, що гвардійці мають на увазі “Молитву українського націоналіста” — патріотичний текст, написаний в кінці 1920-х, який українські солдати зазвичай читають вголос перед боєм. Середняк неохоче продекламував його, розуміючи, яка може бути реакція.
Після цього тюремники вдарили його кілька разів. Він впав, вдарившись головою об стіну й розбивши брову. Однак його продовжували бити вже збитого з ніг.
“Коли я нарешті встав, — згадує Артем, — мені сказали: “Сподіваємось, ми з тебе це вибили”.
Деякі тюремники, схоже, перебували під сильним впливом заяв президента Путіна про “денацифікацію” України. Тому все, що на їхню думку було пронацистським, викликало особливий інтерес, зокрема, татуювання полонених.
34-річний старший сержант “Азову” Сергій Ротчук, який потрапив до Таганрога за тиждень після Середняка, каже, що охоронці часто били саме за татуювання.
Вони “шукали свастику чи щось подібне”. Але “насправді будь-якого тату було достатньо, щоб вас вважали поганим хлопцем”.
Ротчук, який до війни був лікарем, теж має тату. Кілька тижнів тому, коли ми зустрілися з ним у Києві, він підняв футболку і показав мені малюнок ворона на грудях, а на лівому стегні у нього емблема ордена джедаїв із “Зоряних воєн”.
Підпис до фото,
Сергій Ротчук каже, що часто причиною претензій ставали татуювання полонених
“Ви мали проблеми через ці татуювання?” — запитав я.
“Багато разів, – відповів Ротчук. – Вони казали: “Що це? Ой, я тебе за це поб’ю”.
Охоронці застосовували до Ротчука струм, але він чинив опір. Його відправили в карцер на два місяці. З його слів, побої відбувалися майже щодня, а іноді й кілька разів на день.
Ротчук згадав одного офіцера, який, здавалося, отримував задоволення від ударів ногою в груди, від чого той мав постійний біль. Він скаржився, але допомоги не отримав. “Мені довелося сказати собі: “Чувак, будь сильним, ти не можеш контролювати ситуацію, тобі потрібно це прийняти”, — згадує Ротчук.
Однак не всі могли зберігати стійкість. Середняк розповів, що один з бійців “Азову”, якому було близько 20 років, розбив маленьке дзеркальце, що висіло над раковиною в його камері, і уламком перерізав собі горло. Хлопця врятували інші полонені, які руками зупиняли кровотечу. За словами Середняка, за кілька днів працівники колонії зняли дзеркала в усіх камерах.
Російські лікарі час від часу відвідували полонених, але не завжди допомагали. Порції їжі, за словами Артема, були настільки малі, що “отримати 300-400 калорій на день було за щастя”.
При зрості 1,86 м він схуд зі звичних 80 кг до 60. “Коли я вставав, у мене паморочилося в голові, – згадує він. Темніло в очах, я не міг робити швидкі рухи”. Середняк вважав, що це робилося навмисно, щоб ослаблені полонені не чинили опору.
Підпис до фото,
Під час перевірок полонених жінок тягали за волосся, розповідає медикиня Ірина Стогній
36-річна старша бойова медикиня 56-ї бригади Ірина Стогній зазначає, що полонені постійно недоїдали. “Знущались з нас дуже сильно. Нас там не годували. На вулицю навіть не випускали, місяць і п’ять днів просиділи в камері, на вулицю не виходили. Небо могли побачити тільки через ґрати у вікнах”.
Стогній розповіла, що під час перевірок двічі на день охоронці змушували її та інших жінок рухатись в напруженій позі, закинувши руки за спину та опустивши голову до колін, а деякі “заводили в камеру за волосся”. А ще могли “за коси взяти і головою до стінки стукнути”.
Інші ув’язнені жінки розповідали, що їм наказували роздягнутися догола перед чоловічим персоналом, який іноді зневажливо відгукувався про їхні тіла.
Одного разу, розповіла Ірина Стогній, охоронець звинуватив її в катуванні російських військових у полоні й викрутив їй руки з такою силою, що “ледь не зламав”.
“У Таганрозі живуть і працюють одні дияволи. Крім зґвалтувань, вони робили з нами все, що хотіли”, — каже жінка зі сльозами на очах.
Після звільнення Стогній перенесла операцію, яка стала наслідком травм.
Підпис до фото,
Денис Гайдук каже, що росіяни звинувачували його в кастрації російських полонених
Військовий хірург Денис Гайдук розповів, що охоронці змушували його й інших полонених бігти з опущеними головами під час ударів, причому полонених били навіть тоді, коли вони лежали на землі й не могли встати.
29-річний Гайдук допомагав пораненим на “Азовсталі”, і на допиті його звинуватили в кастрації полонених росіян. Він це заперечив, заявивши, що до нього привозили тільки українських бійців.
Гайдука повалили на підлогу і били електрошокером, доки, за його словами, не розрядився акумулятор. Інші полонені розповідали, що охоронці також катували їх електричним струмом за допомогою польового телефону. “Ти в конвульсіях, – згадує Гайдук. – Якщо піднімеш голову, знову б’ють. І так по колу”.
Під час звільнення тюремники намагалися змусити його підписати документ, у якому стверджувалося, що будь-які отримані травми було випадковими. Гайдук відмовився. Тоді, за його словами, охоронці били його ногами, аж поки він не почув хрускіт.
Після повернення в Україну в нього діагностували три зламані ребра і забій серцевого м’яза внаслідок травми.
Я запитав, чому, на його думку, охорона так поводиться з українськими ув’язненими. “Тому що вони можуть це робити, – відповів він. – Ти в полоні, і вони знущаються з тебе”.
В Артема Середняка більш практичне пояснення: “Вони б’ють, щоб отримати якусь інформацію. А потім кажуть: “Це, щоб ти після обміну не зміг знову воювати”.
Український омбудсмен Дмитро Лубінець заявляв, що російська влада створила “систему тортур” для українських полонених на своїй території.
Українські пенітенціарні заклади відкриті для міжнародних експертів, тоді як в Росії можна відвідати лише деякі з них.
Речник верховного комісара ООН у справах біженців Кріс Яновський каже, що Москва неодноразово відхиляла запити ООН на доступ до українських військовополонених, не наводячи “жодних поважних причин”.
Оскільки більшість російських в’язниць закриті для сторонніх спостерігачів, зазначає Дмитро Лубінець, “російські солдати можуть робити з українськими полоненими все, що завгодно”.
40-річний Артем Дибленко, старший сержант 36-ї бригади морської піхоти, випадково почув розмову охоронців про гру з полоненими у футбол. Він був заінтригований. “Чого я не знав, так це те, що м’ячем будемо ми”, – каже Дибленко. Із зав’язаними очима йому наказали бігти. Коли він впав, “посипалися удари ногами”. “Дійсно почуваєшся м’ячем”, – додає чоловік.
Дибленко розповів, що у вересні в одного з його співкамерників стався серцевий напад, який він пояснив постійним фізичним насиллям. За словами Дибленка, його ніхто не прийшов лікувати, і 53-річний чоловік помер.
Українська правозахисна організація “Медійна ініціатива за права людини” (МІПЛ) зафіксувала свідчення про щонайменше три смерті в Таганрозькій в’язниці, ймовірно, через тортури та відсутність їжі й медичної допомоги. Журналістка МІПЛ Марія Климик каже, що це “одне з найгірших місць для полонених українців у Росії”.
За її словами, коли полонених чоловіків ведуть на допит, їх запитують, чи мають вони дітей. “Якщо хтось каже, що “ні”, його б’ють по статевих органах, — каже Климик, — а охоронець додає: “Це для запобігання дітонародженню”. Деяких українських військових, за її словами, судили за очевидно неправдивими зізнаннями, які вони надали у полоні.
Після майже року полону Артема Середняка обміняли. Він каже, що цю дату, 6 травня, відзначатиме як другий день народження. Під той самий обмін потрапив і лікар Сергій Радчук.
Підпис до фото,
Я зустрівся з Артемом Середняком чотири тижні після його повернення до Києва. Лікарі встановили у нього перелом ребра, а також ушкодження печінки та нирок, які, ймовірно, виникли внаслідок побиття. Артем трохи відновився і виглядав трошки краще, але все ще мав проблеми з ходою і відчував біль у попереку.
Артем вперше побачив відео свого обміну на моєму телефоні, яке оприлюднила українська влада. На цих знімках полонені вигукували “Слава Україні!” Показуючи на посміхнутого чоловіка, Середняк сказав: “Це я!” Майже неможливо було його впізнати. “Я був блідий, худий, ми не мали доступу до сонячного світла”, пояснив він. “Ми жили в напівтемряві та нагадували кажанів”.
Додатковий репортаж Дарії Сіпігіної та Лі Дюранта. Фотографії Лі Дюранта.
Джерело
